-Нехай ця квартира вам в старості склянку води і приносить

Ми з чоловіком всього в житті добивались самі. Виховували сина і дочку, робили все можливе, щоб діти ні в чому не відчували потреби, обом оплатили навчання. Ми ще й досі працюємо, хоча до пенсії  залишилось  вже не багато.

Діти наші давно вже виросли, у них тепер свої сім’ї, діти. У сина зараз іпотека, а дочка з чоловіком купили власну квартиру.

У мене минулого року померла мама. Від мами мені в спадок залишилася двокімнатна квартира. Ми з чоловіком вирішили її здавати – дуже хороший заробіток, та й на пенсію вийдемо, не треба буде кожну копійку рахувати – дуже виручить плата за оренду. А ось у дітей на цю нерухомість, як виявилося, зовсім інші плани були.

Спочатку син почав заходити все частіше і частіше, хоча зазвичай його в гості  до нас так просто не заманиш. І все з натяками: як важко платити іпотеку, на дітей менше коштів залишається, як би добре було від цієї кабали позбутися. А потім і дочка почала «грунт промацувати»: ось кине мене чоловік, вижене, куди я з дитиною піду, невже вас прийдеться обмежувати на старості років? Треба б мені своє житло, для заспокоєння нервів.

День, коли від нам йшов син і зіткнувся в дверях з дочкою, яка тільки прийшла, став днем ​​початку холодної війни. Вони почали завалювати нас подарунками, приїжджати до нас в гості з внуками, запрошувати нас до себе. За ті півроку я бачила онуків в кілька разів частіше, ніж за весь час до цього. Ми з чоловіком давно зрозуміли, на що вони натякають. Та ось тільки від них  допомоги не дочекаєшся: просиш сина нас в лікарню звозити – там дружина кричить «Не лізьте в наше життя!». А дочка тільки дитини підкидає, а якщо нянька не потрібна, то і по телефону навіть говорити не хоче. Просиш її допомогти – вона до брата свого нас відфутболює. Віддай ми їм квартиру – зовсім без допомоги залишимося на старості років.

Вирішили ми прямим текстом дітям сказати про наші плани на цю нерухомість. Запросили їх в гості, стіл накрили. Вони приїхали з сім’ями, мов на свято. Ось тільки не очікували, що їх обох покликали – кожен сам для себе хотів квартирку урвати. Посадили всіх за стіл, нагодували-напоїли і пояснили, що квартира потрібна нам самим – ціни ростуть, зарплати у нас маленькі. Ось якби діти потребували житла, ми б з радістю їм допомогли.

Голосніше за всіх кричала невістка. Що ми – егоїсти, тільки про себе і думаємо. А про кого нам думати? Діти дорослі, ми їх виростили і вивчили. Невже, це злочин – почати думати і піклуватися про себе?

– Немає квартири – немає онуків! – заявила невістка, забрала чоловіка і дітей і пішла.

Дочка посміхалася, дивлячись на виступ дружини брата, а коли вони пішли, сказала:

– Ось бачиш, мамо, які вони. Це ти добре придумала – реакцію перевірити, щоб вибрати кому бабину квартиру віддати. Коли до нотаріуса?

Коли ми пояснили дочці, що ми всерйоз вирішили залишити нерухомість собі, вона змінилася в обличчі:

– Ах так? Тоді нехай ця квартира вам в старості склянку води і приносить! Я йду.

Схопивши свою сім’ю, дочка покинула наш дім. Ми з чоловіком залишилися сидіти за столом. Було так прикро – ми і так багато в чому собі відмовляли, коли їх ростили. Важкі часи діти навіть не помічали – у них завжди на столі був був кусок хліба і шматок м’яса. Невже, ми щось упустили в їх вихованні? Вони не дзвонять і не пишуть. Я не бачила внучат вже рік. За що власні діти так нас карають? Коли ми їм дзвонимо, вони або не беруть трубку, або, немов змовившись, відповідають:

– Ви проміняли дітей на квартиру.

Я вже готова її продати, гроші навпіл між дітьми поділити аби внуків побачити. Адже діти їм навіть наші подарунки не передають. А чоловік уперся. Не хоче продавати і мене відмовляє.

Каже, одумаються діти, зрозуміють, що не в квартирі щастя. А я боюся, що коли вони це зрозуміють, буде вже пізно.