– Недовгим буде їх сімейне життя такими-то темпами, невже не розуміє, що риє собі яму власними руками…
Настя й Ігор одружилися 3 роки тому, а зараз в родині є піврічний маленький син Давид. Ні житлових проблем, ні матеріальних, ні міжособистісних у молодої сім’ї не було. Батьки з обох сторін дуже навіть непогано живуть, не мільйонери, але квартиру молодим навпіл купили, і машина є, нехай з пробігом, але своя, і ремонт у квартирі до народження малюка зробили.
– Нам би зрозуміти, розпізнати ті перші дзвіночки, – згадує Марія Іванівна, – для дитячої меблі вибирали, так Настя вперлася, як віл: у мого сина має бути все найкраще і крапка.
Тоді мама списала впертість доньки й високу ціну за обрані меблі для дитячої на гормони, все ж вагітність – непередбачувана в плані примх. Але далі було тільки цікавіше.
– Свахо, – скаржилася Марії Іванівні мама Ігоря, – я і синові нічого не сказала, і Насті нічого не скажу, не треба її нервувати. Але так, як вона ставиться до чоловіка – ні в які ворота не лізе.
Настя не тільки вередувала, вимагаючи серед ночі то апельсинів, то зефіру в шоколаді, вона перестала готувати, прибирати у квартирі, ходити за покупками, говорила про те, щоб звільнитися з роботи та поберегти дорогоцінне чадо всередині утроби своєї. Це було на 5-му місяці. З роботою ледве вмовили почекати, спочатку взяти відпустку за власний рахунок, потім піти в чергову, потім в декрет.
Але і після того, як Настя стала сидіти вдома, вона продовжувала жити тільки очікуванням малюка. Ігор після роботи готував, прав, прибирав. Він, звичайно, дуже Настю любить, але поведінка Насті стало просто нестерпною.
Ситуація не виправилася і після пологів, тільки гірше стало. Тепер Настя влаштовувала істерики, що вона не відпочиває, не висипається, втомлюється. Обидві бабусі, списуючи стан Насті на післяпологову депресію, приходили, допомагали, гуляли з дитиною, поки Настя це дозволяла.
– Я більше не піду, – сказала мама Ігоря, коли малюкові було 3 місяці, – я все розумію, та й не була такою неадекватною, але терпіти її закиди та образи – просто сил немає. То я не так дитину тримаю, то не так поклала, то не на тій температурі речі прати поставила.
Марія Іванівна пробувала з дочкою поговорити: не можна так себе вести, так, народилася дитина, мільйони жінок народжують і не по одному, все встигають, чоловіки у них доглянуті, вдома чистота і всіх собак на рідних не спускають.
– Ну і не ходіть, – відрізала Настя, – обійдуся. І не треба мене вчити як мені поводитися з чоловіком і з дитиною, я сама все прекрасно знаю.
– Дитина спить в іншій кімнаті, – каже Марія Іванівна, – а Настя в дитячій. Молодий чоловік відчуває себе абсолютно зайвим в цьому тандемі мати й дитя: тільки грошей принеси, продукти купи, у квартирі прибери, поїсти сам приготуй і піди геть, не заважай, я втомилася.
– Недовгим буде їх сімейне життя такими-то темпами, невже не розуміє, що риє собі яму власними руками, – журяться і свати, – ну зрозуміло, перший час чоловік відходить на другий план, молоді мами поглинені новою роллю, турботами про малюка, материнством. Але тут у мого сина не просто другий план, а задвірки якісь. Поки він терпить, але, якщо що, Настя буде сама і винна. Дитину народила і чоловік на фіг не потрібний?
– Пройде, – сподівається Ігор.
Але з кожним тижнем надія слабкіше. Настя проблему не усвідомлює і не визнає, можливість допомоги фахівців відкидає і неухильно погіршує відносини з чоловіком. Ось так і вийшло, що дитина замість того, щоб міцніше з’єднати двох люблячих людей, стала причиною відчуження.
Що тепер робити?