Не запросили родичів нареченого на весілля, а вони нахабно приїхали самі

Я народилась і виросла в обласному центрі, а мій чоловік з далекого глухого села. Ми познайомились, закохались і згодом почали жити у квартирі, яка мені дісталась в спадщину.

Через два роки з дня знайомства, ми вирішили розписатися і дуже скромно посидіти. Він звичайний електрик, а я працюю в перукарні майстром. Я ніколи не бачила сенсу в пишних церемоніях, на які витрачаються просто космічні гроші, а тому ще років з 10 вирішила, що в мене такого ніколи не буде.

За планом у нас все було скромно – о 14:00 нас розписують, ми трохи фотографуємося, а потім йдемо в кафе, де у нас було заброньовано 5 місць: для мого тата і мами та для мами мого чоловіка і для нас. Кафе  ми вибрали дуже пристойне – подія така раз в житті, а тому можна і посидіти затишно. Весільну сукню я не хотіла – купила красиву коктейльну, яку в майбутньому ще неодмінно одягну багато раз. Вирішили взагалі нікого не запрошувати, оскільки з грошима туго, адже ми планували ремонт, а ще й на роботу завтра всім.

Але тут, якимось чином свекруха розповіла родичам про те, що її єдиний син одружується. А ті давай нам телефонувати:

– Чого не запрошуєш? А банкет буде?

Але ми не звертали на це особливої ​​уваги – чоловік мій майбутній з родичами практично ніколи не спілкувався, у них там були конфлікти з майном, коли його діда не стало і в підсумку всі посварилися ще в попередньому поколінні.

Настав заповітний день. Приходимо ми до РАЦСу, вже повинні батьки підійти, а чоловік і каже:

– Родичі з’явилися. Он копійка стоїть на старих номерах. Блін, ну чому ж їх дорогою не зупинили … у них ні страховки нічого ніколи немає.

З родичів була його тітка і кілька двоюрідних братів і сестер. Вони навіть дітей з собою взяли! … Не знаю, як вони в цій машині всі вмістилися… І тут вони побачили нас:

– Привіт, братику, ми тут дізналися, а ти все не хочеш, щоб ми на свято прийшли! Правда ми без подарунків, але ж ми самі як подарунки! Гірко! Гуляємо до ранку!

А мій чоловік відповів:

– Вибачте, а у нас гулянки то і не буде. Не заплановано.

– Та ну тебе, все ти соромишся!…

Потім щось їм пояснювала свекруха, але вони все одно потрапили на церемонію. Вона пройшла дуже швидко. За нами заїхав знайомий і ми ледь втиснулися в його машину і поїхали в кафе. Але копійка поїхала за нами. Ми зробили декілька зайвих поворотів – не відстають. Але на останньому світлофорі вдалося відірватися.

Але, як навмисне, кафе наше розташовувалося на березі річки і вони звичайно ж здогадаються що ми там. Приїхавши в кафе, здавалося б все добре.  Пройшло пів години, ми так затишно сиділи, як тут з’явилися вони. Всім натовпом.

Бідний хлопець, як він їх не пускав, але вони його відсунули та пройшли. В кафе місця були, але на них була табличка RESERVED (зарезервовано). А вони давай  нахабно столи посувати. Я метнулася до адміністратора. Ця мила жінка не знала що їй робити й була дуже розгублена. В її практиці такого, мабуть, ніколи й не було, а відмовити то вона і не може, вигнавши гостей. В принципі, вели родичі себе нормально. Хіба що трохи нахабно.

Я їй порадила викликати охорону, інакше ніяк. В результаті приїхала охорона – 4 людини та вивели їх за межі кафе. А вони потім ще довго чекали нас (я бачила у вікно). Просидівши в кафе до півночі, ми роз’їхалися по домівках, свекруха переночувала у нас.

Через пару днів дзвонить мені свекруха і каже:

– Мені весь паркан білою фарбою розмалювали, написавши: «ПОГАНЬ СКУПА!».

Ось так буває.