– Не залишай мене з нею, тату. Так і знай. З нею я все одно не житиму. І якщо ти не хочеш взяти мене з собою, то знайду когось, хто захоче мене взяти. У крайньому випадку просто втечу з дому – заявила мені донька на розлученні з дружиною

Микола, його дружина Галина та їхня шестирічна донька Надя сиділи за столом на кухні. Вони снідали. Передбачалося, що це був їхній останній спільний сніданок. Микола уже винайняв собі квартиру і сьогодні мав переїхати туди.

Галина розгублено дивилася на всі боки. Микола уже поїв і зосереджено дивився кудись у глибину себе, намагаючись зрозуміти, чи все він передбачив, і чи все вони обговорили. А Надя ліниво колупалася ложкою у тарілці з кашею.

Каша вже охолола. Їсти її було в принципі неможливо. Надя всім своїм виглядом показувала, що страждає. Але батьки начебто цього не помічали. Вони думали тільки про себе та про свої справи. Проблеми доньки їх цієї хвилини не хвилювали.

— Наче все обговорили, так? — спитав Микола. — Тихо, спокійно розлучимося. І все. У тебе, Галино, почнеться своє життя, у мене — своє. Так?

— Так, — відповіла Галина.

Микола знову глянув на дочку.

– Надія, – сказав Микола. — Слухай маму. І пам’ятай. Якщо що… я завжди поряд.

– Не хочу, – сказала Надя.

– Чого ти не хочеш? – не зрозумів Микола. — Не хочеш, щоб ми розлучалися? Але зрозумій, доню, у житті дорослих таке трапляється, що…

— Та розлучайтеся ви скільки завгодно, — примхливо сказала Надя, — це не моя справа.

— А чого ж тоді ти не хочеш? — спитав Микола.

— Не хочу з мамою залишатися, коли ви розлучитеся, — відповіла Надя. – Хочу з тобою.

– Це ще чому? — злякано спитав Микола і подивився на Галину. — Це ти її навчила? В чому річ, доню? — спитав Микола.

— Вона не вміє варити кашу, — сказала Надя і демонстративно кинула ложку на стіл. — Та якби кашу. Вона взагалі нічого не вміє варити.

— Я теж не вмію, — сказав Микола. – І що?

— Ти не вмієш, але ти не вариш, — відповіла Надя. — А вона не вміє та варить. А я їсти повинна? Але це неможливо. Ото взяти хоча б цю кашу, тату. Ти спробуй. Адже вона холодна. І з грудками. Гидота, а не каша.

— Звичайно каша холодна, — сказала Галина. — Ти вже півгодини сидиш і дивишся на неї. Ось вона й охолола. І немає там жодних грудок. Не вигадуй. І я готую дуже добре.

— Це тобі так тільки здається, мамо, — сказала Надя.

І Надя всім своїм виглядом намагалася показати, що ця нахабна, жахлива брехня мами щодо того, що грудок у каші немає, коли вони там є, і що вона добре готує, остаточно зіпсувала їй настрій.

– І ти залишаєшся зі мною, Надія, – сказала мама, – а тато йде. Це не обговорюється.

— Ще обговорюється, — впевнено заявила Надя.

— Як ти зі мною розмовляєш, Надія? — вигукнула Галина.

— Як хочу, так і говорю, — з викликом відповіла Надя. — Я йду з татом.

— Ти лишаєшся зі мною, — сказала Галина. — І я вкотре повторюю, що це не обговорюється.

– Обговорюється ще й як!

— Я тобі говорю не обговорюється, а ти сперечатися будеш? Так?

— Так, — відповіла Надя, — буду сперечатися.

— Надя, адже ти доросла дівчинка, — сказала Галина, — ну ось сама посудь. Як я можу тебе з татом відпустити, якщо він ще сам, як дитина.

— Я — не дитина, Галино, — суворо промовив Микола. — І у свої 26 я вже багато чого пройшов. І я доросліший за багатьох своїх ровесників. У мене вже дочка геть доросла яка, сама кажеш. До першого класу вже пішла.

А ти кажеш, що я як дитина. А що стосується каші та всього іншого, Галино, то ти справді не вмієш готувати. Надя права. Особливо ці твої котлети. От скажи чесно, Галино, навіщо ти туди кладеш стільки цибулі?

— Коля, ти хочеш забрати Надю собі? — спитала Галина. – Я правильно тебе зрозуміла?

— Зовсім ні, — злякано відповів Микола. – З чого ти взяла?

— Ну, а тоді чого ти все це зараз сказав?

— Я з татом хочу, — нудила Надя.

— Кашу їж, — гукнула Галина на дочку.

– Гаразд, – багатозначно сказав Микола. — Щодо грошей ми вирішили. Щодо Наді та аліментів вирішили. З квартирою, дачею та машиною теж розібралися. Я поїхав.

– Я з тобою, тату, – сказала Надя. – Я з мамою не залишусь. І не вмовляйте.

— А тебе, люба моя, — сказала Галина, — ніхто вмовляти і не збирається. Ти залишаєшся зі мною.

— Та що ти кажеш, мамо, — уїдливо сказала Надя. — З тобою залишаюся. І як же ти мене залишиш із собою? Силою, чи що? Так я все одно втечу від тебе за першої нагоди. Так і знай. Не будеш ти вічно бути поруч зі мною? Та й як ти собі уявляєш це наше з тобою життя? Їсти я відмовляюся. І змусити мене не зможеш. А на суді я скажу, що я голодаю.

Надя подивилася на батька.

— Я тобі не раджу залишати з мамою, тату, — сказала вона. — Бо нічого хорошого з того не вийде. Так і знай. З нею я все одно не житиму. І якщо ти не хочеш взяти мене з собою, то знайду когось, хто захоче мене взяти. У крайньому випадку просто втечу з дому і стану безпритульною.

– Ким станеш? – не зрозумів Микола.

— Кимось стану, тату, — відповіла Надя. — За це не хвилюйся. Знайдуться добрі люди, які зможуть мене виховати так, як треба.

— Ні, ти чув, Коля? – сказала Галина. – Як вона розмовляє. І це твоя дочка, Микола! Адже їй лише 6 років. 6! А що буде, коли їй виповниться 12!

— Галино, я думаю не все так страшно, як тобі здається, — сказав Микола, злякано дивлячись на дочку. — Діти сьогодні дорослішають дуже швидко.

Я нещодавно читав про одну дівчинку, то вона в дев’ять років уже школу закінчила і до університету вступила. А наша всього лише показує характер. Не більше того. Так, доню? Ти просто показуєш характер? Ти ж не збираєшся через два роки закінчувати школу?

— Ти це зараз серйозно, тату? – Вигукнула Надя. — Я взагалі сумніваюся, що зможу школу закінчити. У такій атмосфері. А ти кажеш, за два роки. Може, якимось дівчаткам і створюють умови, що вони за два роки примудряються зробити те, на що іншим життя не вистачає. Але запевняю тебе, тату, що я не така. Мені ви таких умов не створили. І ти мусиш розуміти мене, як ніхто.

— Чому це я маю розуміти тебе, як ніхто? — спитав Микола

— Тому що ти уникаєш мами, — відповіла Надя. — І, певно, не від щасливого життя? Адже так? Зізнайся, тату. Напевно, й у тебе тут нема жодних умов для щасливого життя?

— Ти якось дивно ставиш питання, доню, — тихо сказав Микола.

— Що дивного, тату? – Здивувалася Надя. — Адже якби тобі було добре з мамою, ти не йшов би зараз? Виходить, тобі з нею погано. Тоді чому ти, знаючи, як із нею погано, залишаєш мене з нею? Ти мене що… зовсім не любиш? Ну, тоді хоча б пошкодуй мене.

— Ну, чому ти так кажеш, доню, що я не люблю тебе, — розгублено відповів Микола. – Дуже люблю. І з твоєю мамою мені було дуже добре. І ми дуже любили одне одного. Просто так сталося, що… останнім часом ми… трохи віддалилися один від одного. Розумієш? По-різному почали дивитися життя. Перестали розуміти одне одного. І все.

– Ось! — радісно вигукнула Надя. – І ми теж віддалилися один від одного. І я також перестала її розуміти. Але ти маєш рацію. Як завжди. Тисячу разів має рацію. Колись і ми з нею любили одне одного. Але варто мені піти до школи, як все відразу змінилося. Все! Її начебто підмінили. Вона вже не та любляча мама, яка все розуміє.

Переді мною раптом з’явилася незнайома мені жінка, яка постійно робить мені зауваження і постійно щось від мене вимагає. Вона, не соромлячись, кричить на мене. Обзиває мене. Постійно робить мені зауваження. А їй лише 25, тату.

І я з жахом уявляю, що буде за десять років! Якщо вона вже зараз мені спокійно жити не дає, уявляєш, що буде, коли їй виповниться 35! Вона мене живцем з’їсть.

Микола подивився на Галину.

– І що робити? — спитав він. — Адже все ж таки по-доброму вирішили. Усе спокійно поділили. Я думав, ми про квартиру і дачу не зійдемося. Так ні! Зійшлися! І на тобі. Будь що міг припустити, але тільки не це. Ну, що ти мовчиш, Галино. Скажи що небудь.

— А що сказати, — відповіла Галина. — Поки Надія не вирішить добровільно залишитися зі мною, я тебе нікуди не відпущу,. Ти, звичайно, можеш піти і без мого дозволу. Але тоді забудь про тихе розлучення та мирний поділ майна. Її я до тебе не відпущу. Але й з нею, Микола, я сама залишатися не збираюся.

– Чому?

— Якщо щиро, то мені страшно, — відповіла Галина.

Галина послала Миколу до магазину за хлібом та поговорила з дочкою.

— Припустимо, що говорила ти не все, як є насправді, — сказала Галина. — Багато вигадала. Коли це я на тебе при сторонніх кричала та зауваження робила?

– А ти забула? – Здивувалася Надя. – Ти постійно це робиш. І навіть не помічаєш.

– Не вигадуй. Нічого не було. Я пам’ятала б.

— Мамо, ти мене зараз лякаєш, — сказала Надя. — Тобі лише 25, а ти вже нічого не пам’ятаєш. А що з тобою буде, коли мені виповниться 25?

«Ні, доню, це не я, а ти зараз мене лякаєш, — подумала Галина, але вголос вирішила цього не говорити».