Не захотіла зберігати в себе чужі речі й одразу практично ворогом стала

Ніколи б не подумала, що таке може трапитись зі мною. Моя сусідка, яка живе під нами, ось уже три місяці  вітається зі мною та моїм чоловіком крізь зуби. Причиною цього стала ситуація, яка мені здається взагалі абсурдною. Можливо, я помиляюсь, але це просто смішно.

Життя склалось так, що у моїх дітей є тільки одна бабуся – це моя свекруха. Тато чоловіка, як і мої батьки померли ще до нашого одруження. Зі свекрухою в мене  чудові відносини. Вона своїх онуків любить, а вони їй відповідають взаємністю.

Але, на жаль, живе вона досить далеко – в іншій області, за 200 км від нас. Приїжджає не так часто, як хотілося б, зазвичай весною і ранньою осінню, а влітку ми до неї самі їздимо, коли ягоди дозріють. У бабусі нашої ще внуки є, треба до всіх встигнути, всіх порадувати.

Весною, коли у старшої доньки були канікули, приїхала наша бабуся. Діти були раді: тут тобі і подарунки, і казки на ніч, і млинці вранці. В один із днів чоловік поїхав у справах, а потім ми планували всі разом в парк поїхати погуляти. Чоловік подзвонив мені перед виїздом сказати, щоб всі одягалися і виходили, він вже їде.

Ми всі вчотирьох зібралися, вийшли, стоїмо біля під’їзду чекаємо. І тут сусідка йде, та сама Галина Миколаївна. Привіталися, вона і каже:

– Олено, слухай, дочка одяг перебирала. Зібрала кофтинки різні та пальто майже нове з коміром, яке внучка носила на першому курсі. І ще від племінниці купа одягу лежить для малюків, наші вже народжувати не будуть, хочу віддати.

– А мені куди? До першого курсу моїм дівчатам далеко ще, а до пелюшок і комбінезонів тим більше. Спасибі, мені не треба.

А тут свекруха вступила в розмову:

– Якщо речі хороші, я заберу, у мене сусідка без чоловіка народила, сама худенька, їй і дитині одяг згодиться.

–  Ой, як добре! – зраділа сусідка. – Я доньці скажу, щоб принесла.

Мені, звісно, дивною здалася ідея тягнути за сотні кілометрів старе барахло, не той час, але мене не стосується. Хочуть, нехай самі домовляються. А ось дарма я так думала. Мене воно більше всіх і торкнулося.

Свекруха через два дні поїхала, пославшись на термінові справи. Добре, що квитки на поїзд купити зараз не проблема. А через тиждень після її від’їзду стукає у двері Галина Миколаївна:

– Олено, забирай речі! Дочка вчора принесла.

– Так все, – кажу їй. – Поїхала свекруха. Нікому речі забирати.

– Собі візьми. Нехай полежать. Адже вона ще приїде.

– Тепер уже не раніше осені. Ну, або якщо влітку поїдемо, я зайду і заберу.

– Ні! Зараз бери! Дочка принести поспішала! А вам не треба! Де я тепер це зберігати буду?

Я мало не присіла від подиву. У неї велика трійка, живе одна і місця немає. А ми вчотирьох живемо й у нас, на її думку, місця повнісінько чужі речі на зберігання брати. Як так? Добре, що чоловік удома був, вийшов:

– Дякую, Галина Миколаївна, нам не треба зайвих речей. У нас свої дівати нікуди. Мама приїде, зайде до вас! – і двері закрив.

І все, сусідка образилася. Зі мною не розмовляє, тільки вітається крізь зуби. Що найцікавіше, через 2 тижні до чоловіка мого прийшла з проханням телевізор їй налаштувати. Потім ще раз з якоюсь нісенітницею, і ще, і ще. Чоловік вже дратуватися став від такої уваги. А мені смішно.

Чи я не права? Треба було забрати ці речі, ввічливо подякувати, щоб зберегти хороші сусідські відносини?