Не встигли мені батьки подарувати квартиру, як свекруха нею вже по-своєму розпорядилася
Свекруха у мене така діяльна жінка – трохи з чоловіком розслабилися, а вона у нас трохи квартиру не віджала. Ми своє, звичайно, повернули, але тепер мати чоловіка з нами не спілкується. Не скажу, що ми дуже засмучені. Її вчинку не зрозумів навіть власний син.
Ми з чоловіком розписалися близько двох років тому. Свого житла у нас на той момент не було, тому ми винаймали квартиру. Про іпотеку не думали
Гроші ми потихеньку відкладали, але не безпосередньо на іпотеку, а взагалі, за ситуацією. Може, на квартиру, може на чорний день, як піде. Через нестабільність ми хапалися за будь-яку роботу, щоб зробити більше накопичень, поки є така можливість. Дуже не хотілося приповзти з підібганим хвостом до батьків. Це ж із сорому згоріти можна.
Багатіями ми не стали, але в майбутнє дивилися вже впевненіше. З роботою начебто стало стабільніше, ми почали замислюватися про іпотеку. Але мої батьки нас випередили, зробивши розкішний подарунок – подарували квартиру.
Виявляється, у тата у власності була ділянка в селі, а мамі від двоюрідної бабусі дісталася у спадок квартира у маленькому містечку сусідньої області. Вони продали все це, а на виручені гроші вирішили подарувати мені квартиру.
Мій радісний вереск чути було, мабуть, на іншому кінці міста. Це було дуже зненацька, батьки ж діяли як партизани, все мовчки. Але їхній подарунок мав ефект бомби, що розірвалася.
До нас відразу ж після переїзду нагрянула свекруха, хоча новосілля ми поки що святкувати не збиралися. Прискіпливо облазила всі кути, подивилася на все, процідила “непогано”. Більшого я не очікувала, адже все найкраще може виходити лише від неї.
Ми ж із чоловіком вирішили, що справжнє новосілля справимо після відпустки. Так, ми зібралися у відпустку. Зрозуміло, гроші можна було б витратити і раціональніше, але дуже вже хотілося видихнути, викинути з голови переживання і хвилювання минулих років, щоб з новими силами відкрити нову сторінку життя. Тим більше, потрапили путівки, що горять.
Частину заощаджень ми витратили на облаштування квартири. Подекуди освіжили ремонт, замовили меблі, перевезли речі, які до цього зберігалися у батьків.
Замовляли диван та крісло, мали привезти прямо напередодні нашого від’їзду. Але передзвонили, сказали, що зможуть лише за три дні, проблеми у постачальника. Ми погодилися, а що робити? Довелося просити свекруху прийняти доставку.
Я б попросила своїх батьків, але вони поїхали на ювілей батькової сестри. Довелося залишати ключі свекрухи. Я вже подумки змирилася з тим, що вона переверне всі речі і скрізь залізе, але мені було все одно. Нічого такого вона не знайде, але причепитися може і на порожньому місці. Але на те, що вона провернула, я не чекала.
Ми з чоловіком добре відпочили та поверталися додому з передчуттям відпочинку. Відпустка пройшла насичено, хотілося в душ і відлежуватись на дивані. Але на нас чекав сюрприз – у нашому домі розташувалася сестра чоловіка з сім’єю.
Я відчинила двері своїм ключем, і побачила насторожене обличчя зовиці, яка стояла у коридорі з молодшим сином на руках. У кімнаті працював телевізор, а з кухні пахло їжею. І всі мовчать, головне.
Першим голос прорізався у мого чоловіка, який і поцікавився, що тут відбувається. Опущу всі моменти непорозуміння, навідних питань та нервових смішків. Суть у тому, що у нашій квартирі оселилася зовиця з чоловіком та двома дітьми.
Після нашого від’їзду свекруха прийшла до дочки і сказала, щоб та збирала речі – вони переїжджають до міста. Вони – це зовиця із сім’єю. Переїхати до міста з селища, в якому жила і сама свекруха, і її дочка з сім’єю, було давньою заповітною мрією зовиці.
Тут і школи, і дитсадки, і робота, і цивілізація. Але все ніяк не виходило, бо винаймати житло дорого, та й працював у сім’ї поки що тільки чоловік.
А тут приходить мама і заявляє, що вона домовилася із сином, що він поступиться на якийсь час нашою квартиру в користування сестрі. Нібито було вирішено, що сім’я зовиці переїде на квартиру, а ми продовжимо накопичувати собі на іпотеку. У нас же ні кошеня, ні дитини, нам простіше назбирати, ніж зовиці.
Сестра братові спробувала зателефонувати, але той у відпустці вимкнув телефон. Вона вирішила, що мама брехати не стане, швидко взяли пожитки, забрали у свекрухи ключі і вселилися, не вірячи своєму щастю. А тут ми повернулися. Картина “Не чекали”.
Мене роздирав сміх і злість. Це ж треба ще здогадатися все так спритно провернути, та ще й у такі стислі терміни. Молодець свекруха, її енергію, та в мирне русло. Чоловік поривався зателефонувати мамі, але та щось не брала слухавку. Я порадила перенести розмову, а самим вирішити, що робити далі.
Зрозуміло, що нікому ми не постумося квартирою. Та й з якої радості? Але й зовицю звинувачувати нема за що, вона мамі повірила, що логічно. Такими речами жартувати нормальна людина не стане. Але річ у тому, що це сюди вони переїхали одним днем, а тепер їм потрібно винайняти квартиру і переїхати назад. А грошей у них зараз нема, всі витратили.
У мене голова вибухала з купи думок. Те, що на нас з чоловіком обрушилося, це не те, чого хочеться після дороги. Але проблему треба було вирішувати. Сестра чоловіка вибачалася і плакала, намагалася метатися по квартирі та збирати речі, діти, відчуваючи напруженість матері, починали пхикати. У мене закипав мозок.
У результаті ми всі вирішили заспокоїтись і не рватися з місця у кар’єр. З роботи повернувся чоловік зовиці і ми сіли за стіл переговорів. По суті, зовиця була не в курсі ситуації, вона просто повірила мамі. До неї претензій жодних, вона дуже засмучена, перепрошує, що так вийшло, але зараз їм об’єктивно нікуди йти. Грошей на оренду житла у них просто немає.
Ми з чоловіком вирішили, що позичимо родичам гроші на оренду житла і дамо тиждень на його пошук та переїзд. З останнім допоможемо. Самі ж тиждень поживемо у моїх батьків, благо вони були не проти. Вони, звісно, були вражені такою ситуацією. Так ми вирішили кризову ситуацію, яку нам створила свекруха.
З нею таки вдалося поговорити. Вона не думала, що в нас вистачить нахабства вигнати сім’ю із двома дітьми. До того ж, вона вважала, що квартира дісталася нам на халяву. От зовиці з дітьми потрібніше, а ми собі і на іпотеку назбирали б, була б потім ще одна квартира. Все одно нам робити нічого, дітей поки немає.
– Ніхто вас не змушував квартиру переписувати. Так би вона за вами й залишилася, просто зробили б добру справу, сестрі з племінниками допомогли. Дуже ви некрасиво вчинили, – говорила свекруха.
Мені здається, що у цієї жінки не все гаразд із головою. Тому що нормальній людині такі розклади б і на думку не спали. Ще й нас звинуватила в тому, що ми некрасиво вчинили. Типу, з нею тепер через нас дочка не спілкується. А може, не варто було її обманювати і так підставляти?
Ми, до речі, із зовицею та її сім’єю продовжуємо нормально спілкуватися, у нас один до одного жодних претензій немає. А от зі свекрухою тепер не спілкується ні син, ні дочка.