Не стали купувати квартиру біля свекрухи, тепер вона вимагає купити їй квартиру біля нас

Купили квартиру в місті, хоча свекруха вмовляла взяти житло у них у селищі. Довго з нами сварилася, а тепер новий прикол – вона вимагає купити їй квартиру ближче до нас. Але для цього доведеться брати іпотеку, бо з продажу квартири в селі можна купити тільки кімнату.

Ми з чоловіком обоє приїхали до міста вчитися. Він з області, його село за дві години їзди від міста, а я з сходу. Свого житла у місті не було, поки зустрічалися, то знімали, а як одружилися, почали думати про покупку свого житла. Збирали близько п’яти років, відмовляючи собі у всьому і зникаючи на роботі, але змогли влізти у мінімальну іпотеку, яку вже виплатили.

Весь цей час нам не давала спокою його мати. Вона розраховувала, що син після навчання повернеться в село, хоча він відразу поставив її перед фактом, що повертатися не думає. Для молоді там перспектив ніяких, якщо жити за рахунок власного господарства, але душа у чоловіка до цього не лежала.

Сама свекруха працювала на фермі, за мірками села платили непогано, їй вистачало. З урахуванням обов’язкового для місцевих жителів городу, то взагалі була краса. Але це для неї. Нас вона агітувала довго, але я не для того здобувала вищу освіту, щоб в селі жити. Чоловік був зі мною солідарний.

У місті ми влаштувалися добре. Кілька років помоталися з місця на місце, але потім знайшли нормальну роботу. Нині вже спокійно живемо у своїй квартирі та ростимо сина, у планах народження другої дитини.

До свекрухи їздимо майже щотижня, привозимо онука, гостинці, допомагаємо по силах. Іноді свекруха сама приїжджає до нас у гості. Тож на брак спілкування скаржитися не доводиться. Це мої батьки бувають у нас щорічно під час відпустки, а маму чоловіка я бачу дуже часто.

Півроку тому ферма збанкрутувала. Свекруха залишилася без роботи, як і багато інших. Наступного року обіцяють відкрити нове господарство, ніби там народ знадобиться, але хто його знає. Свекруха загалом сказала, що вже напрацювалася і хоче спокійно пожити на пенсії.

А для спокійного проживання на пенсії їй терміново потрібно було переїхати до міста, щоб бути ближче до нас, хоча мені здається, що вона й так надто близько. Звичайно, в орендованій квартирі вона жити не хоче і не збирається, треба купувати житло. Але на це потрібні гроші, яких вона не має.

Ми подивилися, за скільки можна продати її квартиру в селищі, скільки коштують квартири навіть найдешевші тут у нас, і дійшли невтішних висновків – грошей не вистачить. Накопичень у свекрухи ніяких немає, тому додавати нічого. У нас дещо накопичено, але на житло явно не вистачить.

Тоді мама чоловіка знайшла “чудовий” вихід із ситуації – а чому б нам не взяти іпотеку для маминої квартири. Оформлятимемо на неї, щоб якщо що вона не залишилася на вулиці, а платити повинні ми з чоловіком, на перший внесок піде сума, виручена за продаж її квартири в селі.

На думку свекрухи, це відмінний варіант, тому що після неї квартира все одно дістанеться синові, тож це ніякі не витрати, а інвестиції. Але в нас зараз немає можливості, ані бажання робити такі сумнівні інвестиції.

Як я вже говорила, ми плануємо другу дитину, а знаючи нестабільність, яка зараз твориться, хочеться мати велику подушку безпеки, яка в крайньому випадку зможе нас усіх якийсь час годувати. Якщо ж зараз брати іпотеку, то ми маємо всі шанси залишитися біля розбитого корита.

Чоловік намагався мамі спокійно пояснити всю ситуацію, але вона не розуміє. Каже, що з дитиною можна і почекати, доки не розплатимося. Але тут або зі шкіри он знову лізти, щоб розплатитися з кредитом у короткі терміни, або відкладати народження дитини на десяток років, а я так не хочу.

По-перше, занадто велика різниця між дітьми, по-друге, я не молодшаю.

Але мама чоловіка на нас образилася і вважає егоїстами. А я не розумію, з чого раптом вона так вирішила, якби їй взагалі жити ніде було, то інша розмова, а це просто примха, яку ми не кинулися виконувати.