– Не переживай, ми ще побачимо кому тут пощастило…

Нещодавно я зустріла свою подругу дитинства, Ніну. Вона на 2 роки старша за мене і жила в сусідньому будинку. Жили ми в маленькому селищі, а тому з дитинства мріяли переїхати в місто.

Ніна після школи поїхала вчитися в Харків.  Там вона познайомилася  з Сашком, який жив з мамою і працював в якомусь чи то ресторані, то чи барі викидайлом. Справа була в середині 90-х. Вони зустрілися рік, а потім вирішили одружитися. Майбутня свекруха тоді одразу сказала:

– Ніна, я тебе прописувати не буду, можеш навіть не розраховувати. І весілля справляти не треба. Навіщо зайві витрати?

Але молоді  все ж зважилися на весілля. Грошей накопичили, та й  батьки Ніни допомогли. Я була запрошена в якості свідка, тому з батьками нареченої приїхала в Харків. Жили ми у родичів батька Ніни. Туди ж була запрошена і майбутня свекруха для знайомства. З  розповідей подруги я вже знала, що свекруха у неї зміюка ще та, але з претензією на інтелігентність – головний бухгалтер на пенсії, вдова майора, та ще й з корінна харків’янка!!!

Батьки Ніни прості люди, але працьовиті та відповідальні. Під час знайомства свекруха сиділа на стільці, як королева на троні, зі зневагою дивлячись на  рідню невістки. Коли мова зайшла про наречену і нареченого, як познайомилися, чи давно дружать і т.п. Свекруха сказала:

– Вашій дочці з моїм сином пощастило. Он який він у мене красень. А Ніна – дівчинка, може, і хороша, але з бідної сім’ї.

Батько Ніни вже випив на той час, грюкнув сваху по плечу, від чого та аж підскочила, і каже:

– Не переживай, ми ще побачимо кому тут пощастило.

Весілля відсвяткували, правда не обійшлося без розмов серед родичів нареченого, що наречена з провінції, виходить заміж за прописку. Ніну свекруха все ж прописала, але через пів року сказала молодим, щоб квартиру собі шукали.

Батьки Ніни продали дачу (дуже велика ділянка з невеликим будиночком), поміняли свою трикімнатну квартиру на двушку з доплатою і допомогли молодим купити крихітну двокімнатну квартиру в Харкові. Свекруха ж залишилася в трикімнатній квартирі одна.

Ніна народила сина, потім другого. Влаштувалася на роботу, стала добре заробляти. Часи 90-х пройшли, робота вишибали вже не була потрібною. Освіти, крім школи та незакінченого технікуму не було, професії теж, тому з пів року Саша просто пролежав на дивані. Час від часу влаштовувався кудись охоронцем або сторожем, але зарплата маленька.

Щоб влаштуватися в якусь престижну фірму охоронцем, потрібна була ліцензія. Але для цього треба вчитися, а Саша не хотів. Не захотів він вчитися навіть в автошколі, коли Ніна купила машину. Тому вона сама і дітей в школу відвозила, і Сашу на роботу, якщо робота була, і свекруху в поліклініку. За  рахунок Ніни вони поліпшили й житлові умови.

Свекруха вже не говорить вголос, що «пощастило Ніні» хоча і не перестає хвалити свого сина, який він гарний, хороший і т.п., але з усіма своїми потребами звертається тільки до невістки (ні до доньки, ні до сина), всю допомога приймає, наче послугу робить.

Але вже всім родичам свекрухи та всім друзям її сина зрозуміло, що пощастило Саші, а не Ніні.