Не можу зібратися з духом і висловити все, що накипіло своїй матері. Боюся, що тоді вона відвернеться від мене назавжди

Мені зараз сорок років. Але, незважаючи на мій зрілий вік, все моє життя мене не залишає почуття, що мама не задоволена. Що б я не робила, я завжди чую у своїй голові мамин голос. І цей голос найчастіше мене відчитує.

Скільки себе пам’ятаю, я завжди прагнула схвалення мами. Нас у сім’ї три сестри. Я старша. Так ось обидві молодші, на думку мами, і розумніші за мене, і красивіші, і в цілому вийшли кращими.

Середній сестрі завжди прощалося. Вона в період перехідного віку могла зухвало мати і прогуляти урок. Але, незважаючи навіть на справжні погані провини, у мами до сестри ніколи не було претензій.

Молодша сестра взагалі ідеальна дитина від народження. Вона навіть у дитинстві завдавала матері менше клопоту, ніж ми з середньою сестрою. Мама постійно згадує, як підходила до неї новонароджена, щоб перевірити дихає та чи ні. Тому що сестра могла годинами мирно спати в ліжечку та нікого не турбувати.

Але не подумайте, на сестер у мене образи немає. Швидше на маму. Мені ще жодного разу не вдалося добитися з її боку похвали. Адже я старша, і за логікою мами мала стати прикладом для молодших сестер. І я намагалася щосили.

Навчалася я добре. Навіть четвірки завжди намагалася перездати та довести до ідеальної оцінки. Поведінка теж ідеальна. Це взагалі був найбільший страх всього дитинства – змусити маму червоніти через себе.

Я ніколи не була примхлива. Нічого не просила. Не було такого, щоб я клянчила якусь обновку. Пам’ятаю, як у восьмому класі ходила повз магазин і у вітрину дивилася на набір фломастерів, які мені дуже хотілося. Але я так і не наважилася попросити їх у мами.

Отак я живу своє життя і при кожній зустрічі з мамою чую тільки, яка я негарна, жахлива господиня.

Коли мені таки пощастило з моєю забитою під плінтус самооцінкою вийти заміж, то до маминих претензій додалися ще: несмачно готую та неправильно виховую дітей.

Коли я сиділа вдома в декреті, мама при кожному візиті свербіла, щоб я скоріше виходила вже на роботу. Що сидячи вдома, я деградую і не приношу жодної користі. Вдома в мене вічний бардак. За дітьми я дивлюся погано і від цього вони часто хворіють. Хоча це все неправда. Діти в мене взагалі до дитячого садка жодного разу не хворіли.

Потім мій декрет скінчився, я повернулася на роботу. Звісно мені хотілося й мамі й самій собі довести, що я не отупіла за час відпустки.

Я працювала з великою запопадливістю та ентузіазмом. Мама відразу знайшла новий привід для претензій. Тепер, за її словами, я повністю збожеволіла зі своєю кар’єрою і не дбаю про дітей і чоловіка.

Хоча, якщо використовувати мамину ж логіку, то і це у мене виходило раніше геть погано. Виходить, що і працівник з мене ніякий, і як мати і дружина я теж повний нуль.

Потім мамі набридло тюкати мене, і вона вирішила мене порівнювати. Як вона колись любила робити це у дитинстві.

Тепер кожен свій приїзд вона розповідає не просто яка я погана, а яка я погана в порівнянні з молодшими сестрами. От у середньої так і так, а в тебе що? Он у молодшої діти що вже вміють, а твої?

Хіба людина винна, що вона може бути від природи скромна, нетовариська і має трохи друзів? Але мама і в цьому знаходить лише мої невдачі. І тим більше я не винна у своїй зовнішності. А вже самооцінку собі точно не я сама так скалічила.

Часом у серці відчуваю важкий тягар. Так іноді хочеться виговоритись і виплеснути на маму всі свої образи. Але я не можу нічого сказати мамі. Навіть відбитися жартами від її підколок не можу.

Щоразу, коли я відкриваю рота, щоб хоч якось захистити свого чоловіка чи дітей, я моментально стаю невдячною і виявляю свій «огидний характер». І все миттєво зводиться приблизно до наступного: «Ось бачиш, я завжди говорила як з тобою важко!»

А як би мені хотілося хоч разочок почути від мами похвалу! Прості слова: «Молодець, доню!», і я б плакала від щастя.

Чоловік уже неодноразово просив мене, щоб я сказала матері, що в мене на душі. Щоб хоч раз поставила її на місце. Каже, що поки я цього не зроблю, вона так і не дізнається наскільки робить мені боляче.

Але я знаю, що якщо колись наважусь на таке, то мама зі мною після цього розмовляти не буде. Можливо, й зовсім не пробачить і викреслить зі свого життя. А я ж сама мама! Мені таке навіть уявити страшно.