Не можу дочекатись, коли син з невісткою переїдуть від мене у власну квартиру

Мені всього 46, але я у своїй квартирі не можу жити спокійно. Чомусь я вірила, що син з дружиною куплять квартиру – і все, нарешті я зможу видихнути спокійно.  Але все ще гірше стало.

Я їм навіть гроші додала, десяту частину вартості. У себе дозволила залишитися, щоб їм було не важко іпотеку платити. Їх будинок здали в експлуатацію, ключі їм видали. Переїзд?

Ні! Оля вперлася: «Хочу, щоб у новій квартирі все нове було!» Економити обіцяли, говорили, що ще трішечки поживуть і вже тоді точно з’їдуть. Уже два роки ніяк речі зібрати не можуть.

Все нове їм подавай. Абсолютно. І мого не треба: ліжко спеціально для них купила. Фу, вона вже немодне. Шафа? Мотлох, даром таке добро не приймуть.

– Мені чоловік все нове купить! І ліжко з ортопедичним матрацом! – заявила Оля.

Дотепер купує. З технікою всі родичі допомогли. Скинулися, додали, сертифікати по всім знайомим зібрали. Мало. Звісно, якщо холодильник – то за 35 тисяч, пральна машина – за 15. А ще телевізор, мікрохвильова піч, посудомийка … Не вистачило. Вони кредит взяли. В додачу до іпотеки.

Стоїть техніка в коробках посеред порожньої квартири. Два роки стоїть. А кредит за неї платити треба.

Економія … В домофон о третій годині ночі телефонують – це їжу їм привозять. У відпустки літають. Вона на манікюр ходить. Волосся фарбує. На продукти скинутися? Ну де там… «Ми ж скоро з’їдемо, сильно не об’їмо!»

Одне добре – ремонт зробили. Не до вподоби їй в інтер’єрі від забудовника жити. Я сина рік майже не бачила. Він з роботи – на квартиру: фарбував, клеїв, сантехніка контролював. З квартири – на роботу: на все це заробляти.

Оля каже, що це я винна: ​​не навчила сина заробляти. Золота медаль, червоний диплом, хороша робота, перспективи. Йому всього 27, а він отримує в три рази більше середньої зарплати по області. Не навчила? Правда?

Це не невістка, а якась чорна діра: що не дай, все мало, мало, мало… Хоча я ще пам’ятаю, як вона мною купленому ліжку раділа, на кухні свої нігті малювала. Правильно кажуть: зростають доходи – зростають витрати. І апетити, як на дріжджах ростуть.

Раніше як було: допоможе, картоплю почистити, підлоги протре, а як ключі отримала – все: «Своє прибирати буду. Ми тут тимчасово!»

Синові заборонено давати мені на оплату комунальних послуг. Економія! Потайки дає. Вибачається. Очі відводить. Просить потерпіти. Не вийде у них знімати й за їх квартиру іпотеку платити.

Спосіб життя міняти не хочеться. Без меблів жити або купити недорого – Оля категорично не хоче. Так нічого і не куплено нового – грошей-то немає: кредит, іпотека, життя. Не вистачає на матрац ортопедичний.

Терплю. З останніх сил. Шість років у себе вдома терплю, по засіках нашкрябаю терпіння ще на рік. Не більше. Так їм і сказала: вже два роки житло простоює. Усе! Я допомогла, чим змогла. Ще трохи почекаю – і йдіть з миром, живіть.

Крику було. Рідного сина на вулицю виганяю, совість всю з віком втратила. А звідки їй узятися, совісті-то, якщо по краплині її вбивали? Оля всім дзвонить, скаржиться. Женуть її на вокзал, каже. Знущаються. Життя не дають. Доводять.

Все одно не повірите. Скажете, що я погана. Сама винна. Впустила до себе жити. Допустила таке ставлення до себе.

Тепер я дні рахую. Ніколи не думала, що буду рахувати дні в очікуванні спокою. Я простягнула руку допомоги, а вона все згризла і ще просить.