Не люблю своїх онуків. Вони для мене чужі
– Може, я жахливі речі говорю, але я абсолютно байдуже ставлюся до своїх онуків , – каже Тетяна Петрівна своїй подрузі. – Їх у мене двоє. Не знаю чому. Може бути, це через невістку. Між нами, м’яко кажучи, прохолодні відносини. Вони завжди такими були. Як я розумію, вона хоче відняти у нас квартиру, точніше помінятися. Вони з моїм сином і онуками живуть в однокімнатній, а ми з чоловіком – в трикімнатній квартирі. Так ось, моя «хитра» невістка кілька разів натякнула на це, коли була вагітна вдруге.
– Так, дівчина вона недурна, розуміє, – зазначила подруга.
– Так, вона недурна. Але я їй сказала, що у мене немає таких планів. Тоді невістка почала мене шантажувати, мовляв не дасть з онуками спілкуватися. Вона думала, що налякала мене і щиро в це вірила. Забавно! Значить, я повинна віддати їй свою квартиру, щоб зайвий раз міняти підгузки її дітям? Це нормально?
– І що далі? Вона не дає вам з ними спілкуватися?
– Ага зараз! Я сама обмежила всі ці зустрічі. Я страшно втомлююся від цього шуму і вереску. Ти ж знаєш, якими гучними вони бувають. Бачу їх тільки у свята. Якщо чесно, мені і цього вистачить.
– Але вони ж твої рідні внуки, від улюбленого сина!
– Так, дійсно, я в своїх дітях душі не чаяла, шалено їх люблю. Пам’ятаю, як їх ростила, скільки часу на них витратила. Але при цьому я завжди була байдужа до інших дітей, скажімо, навіть до дітей найрідніших родичів. І тепер своїх онуків я не вважаю своїм, рідним. Швидше, вони невестчині … Може, мені не варто про це говорити відверто, але це так. І я з цим нічого не можу вдіяти.
Як ви вважаєте, що з цією бабусею? Вона права?