“Не ходи туди мила, приїхав він, та не один, з молодою дружиною” – сказала сусідка, поки я чепурилася

Наша історія з Миколою почалася ще у школі. Жили ми тоді у невеликому селі, тож усі одне одного знали ще з дитинства. Якраз у школі ми стали парою, ходили під ручку і будували великі плани на майбутнє життя.

Наші батьки знали про нас, і за цей час ми стали один одному як рідні люди. І здавалося б, що може піти не так, але якоюсь мірою це все здавалося надто ідеальним.

Час минав, ми закінчили школу і настав період, коли Миколі треба було йти в армію. Я була сповнена впевненості, що коли він прийде, то ми зіграємо весілля і поїдемо разом до міста, де більше можливостей та й університети є хороші.

Рік пролетів непомітно, і ось я вже дізнаюся про те, що сьогодні приїде мій наречений. Взяла своє найкраще вбрання, навела красу і вже була йти зустрічати Колю, як на зустріч мені сусідка.

«Ох, яка ти красуня. Куди ти так вбралася?» – з побоюванням поцікавилася сусідка.

«Та ж сьогодні Коля приїжджає, ось я і підготувалася його зустрічати» – радісно відповіла я.

«Дитинко, приїхав він уже, бачила я його. Тільки приїхав він не один, з молодою дружиною. Не треба тобі туди ходити!

Від цих слів я була трохи шокована і просто не могла в це повірити. Відмахнулася від сусідки, сказавши, що не може такого бути, адже він мене любить, і ми з ним уже планували зіграти весілля.

Як ви розумієте, на той момент я дуже помилялася. Вже коли йшла до його будинку, я помітила косі погляди та шушукання сусідів, але тоді я не надавала цьому значення, адже в мене в житті така радісна подія сталася.

Підійшовши до будинку, я почула знайомий голос матері Колі – Людмили Валеріївни, і через мить перед моїм поглядом з’явилася веранда, на якій зібралися всі родичі Колі.

Раніше ми часто збиралися на цій веранді всі разом, пили там чай, насолоджувалися природою та спілкуванням один з одним. Але що я тепер бачила. Микола сидів на чолі столу, та не один, а з молодою дівчиною.

Сльози безконтрольно почали литися з моїх очей, і я щосили побігла додому. Того дня я безперестанку плакала і відчувала сильну зраду від, здавалося б, такої близької людини.

У той момент я вирішила для себе, що більше тут жити не зможу, адже кожен закуток нагадуватиме мені про минуле і ще більше буде ранити душу. У місті в мене жив брат, до якого останнім часом кликав мене, туди я вирішила й вирушити.

Наступного ранку до мене прийшла Людмила Валеріївна, вона розповіла мені про те, що з цією дівчиною він познайомився за кілька місяців до дембелю. У дівчини була важка доля, вона сирота та й загалом зовсім одна, не було в неї нікого.

Ось, мовляв, Колінька і не зміг її так залишити, взяв із собою. А мені побоявся розповісти, бо не знав, як я відреагую. Ворожити тут не доводилося, від такої новини будь-яка дівчина дар мови втратить.

Вже наступного дня я була у брата у місті і почала поступово освоюватися. Вступила на заочне в університеті та завдяки рекомендації брата влаштувалася на роботу.

Час минав, поступово я закінчила університет з відзнакою і отримала гарне підвищення на моїй роботі. На той момент я давно з’їхала від брата і жила самостійно. Але досі я не забуду про ту допомогу, яку він мені надав. Як би я впоралася без нього, я навіть не уявляю.

Що сказати, я продовжую жити, спілкуюся з гарним хлопцем, отримую гідні гроші і живу на своє задоволення. Страшно уявити, де б я могла бути зараз, якби тоді відстала страждати там, на батьківщині.