– Не дивись на мене так, я знаю що таке дитина з дитбудинку, це дуже важко, але якщо правильно виховати, цілком хороша людина вийде

Здавалось, я все вирішила вже давно і ноги самі привели мене до трохи похмурого будинку. Я увійшла всередину, привіталася з вихователем на вході, мене тут уже всі знають, тому ніхто і не зупиняє. Зайшла в групу до трирічних малюків, до мене відразу кинулися двоє, хлопчик і дівчинка. Решта продовжили грати, не звертаючи увагу на те, що відбувається.

Звикли вже, бідні дітки. Я присіла навпочіпки й Вася міцно мене обняв. Його сестра близнючка зробила те саме.

– Ти за нами зовсім присла, – трохи шепелявлячи, запитала Катя.

– Так, – видихнула я. – Але після вихідних, мені доведеться привести вас назад, – сумно додала я.

– Ми знаємо, – серйозно додав Вася.

– Ходімо одягатися? – запропонувала я.

Нарешті, ми з дітьми вийшли з воріт дитячого будинку. Вася і Катя йшли підстрибом попереду мене. А я брела за ними, думаючи про те, що скаже чоловік, адже я не попередила його, що приведу дітлахів сьогодні додому.

Коли ми прийшли додому, я виявила на столі записку, “Саша, я у відрядження на добу, до тебе не зміг додзвонитися”. Подивившись на телефон, я побачила вісім пропущених від чоловіка. “Гаразд, потім подзвоню, зараз він в дорозі напевно”- подумала я.

Раптом хтось подзвонив у двері. Виявилося, що це прийшла свекруха. Я злякалася не на жарт, адже вона взагалі не знала, що я хочу дітей з дитбудинку усиновити.

– І хто це у нас? – цілком дружелюбно запитала Світлана Михайлівна.

– Це брат і сестра, я взяла їх в гості на вихідні з дитячого будинку, – вирішила не брехати я і злякано подивилася на свекруху.

–  От і добре, – сказала свекруха, – любі мої, хочете пельменів домашніх, сама ліпила. А ще у мене тістечка до чаю є.

Діти радісно закивали головами.

– Тоді одягайтеся і підемо до мене в гості, – сказала свекруха.

Ми всією юрбою вийшли на вулицю і пішли до Світлани Михайлівни, вона жила через два будинки від нас. Вдома у свекрухи, ми всі поїли її чудових пельменів, попили чай з тістечками. Потім посадили дітей дивитися мультики, а свекруха покликала мене на кухню допомогти з посудом.

– Саша, ти їх зовсім забрати хочеш? – запитала свекруха.

– Так, – тихо сказала я й опустила голову.

– А Міша, що говорить?

– Він думає, що це відповідальність і поки що боїться, а мені їх шкода, Вася й Катя не можуть чекати, вони й так вже рік в дитбудинку.

–  Я повністю підтримую твоє рішення, вони славні дітлахи, не бійся, якщо треба, допоможу умовити Мішу, – сказала свекруха.

Я здивовано дивилася на неї.

–  Не дивися на мене так, я знаю що таке дитина з дитбудинку, це дуже важко,  зате, якщо все правильно зробити та правильно виховати, цілком хороша людина вийде, – сказала свекруха.

– Що? – не зрозуміла я.

–  Міша, мій син, твій чоловік, дитбудинку, я усиновила його, коли йому два з половиною було. Як побачила його за огорожею на майданчику, так і прикипіла до нього всім серцем, відразу зрозуміла – це мій син. – пояснила свекруха.

Я сіла на табурет, намагаючись осмислити, що сказала свекруха.

– Я нікому не говорила ніколи, тільки тобі, Міша теж не знає, – сказала свекруха, – не переживай він хороший хлопець, прийме дітей, як рідних.

Я згідно кивнула головою. Трохи пізніше ми з дітьми пішли назад додому і я відчувала себе щасливою.

У неділю приїхав Міша, він, звісно, здивувався, що у нас вдома діти, але став з ними гратись. Я пішла готувати вечерю і випадково заглянувши в кімнату, побачила, як Міша лежить на дивані, з двох сторін з ним в обнімку лежать дітлахи, а він читає їм книжку.

Через два місяці Вася і Катя стали жити з нами. Міша прийняв їх як рідних дітей, а Світлана Михайлівна була дуже рада відразу двом, таким чудовим внукам.