Навіть найрозумніший чоловік, ніколи не зрозуміє, що хоче жінка. Так і Андрій так намагався перехитрити Соню, а перехитрив тільки себе

Андрій був упевнений, що Соня скоро заговорить про весілля і боявся цього.

«Ми зустрічаємося вже рік, – думав Андрій. — Звісно, ​​вона про це заговорить. Востаннє, на святкуванні мого дня народження, вона так дивилася на мене. Так дивилась. Жінка так дивиться на чоловіка тільки якщо любить його і хоче за нього заміж.

Я вже всерйоз думав, що зараз заговорить. Слава Богу стрималася. Знайшла у собі сили. Не зіпсувала свято. Але наскільки цих сил вистачить? Я не знаю. Навряд чи надовго».

Я все це вже проходив, – думав він. – І не раз. Закохана жінка здатна на все. У такому стані вона запросто може й сама зробити пропозицію. Любляча жінка і не на таке здатна. Я знаю. Все це я вже мав. І я знову опинюся в незручному становищі. Наговорю такого, за що потім себе сам себе соромитися буду».

Андрій насупився, відвернувся від вікна, увімкнув телефон і почав дивитись знімки Соні.

«А може, розлучитися з нею? – думав Андрій. – Вже сьогодні. Ось зараз! Подзвонити їй і сказати, що між нами все скінчено. І нема проблем! А я знайду собі іншу. І в мене знову як мінімум буде рік спокійного та щасливого життя. А? Це треба обміркувати».

Андрій уявив, що Сонабільше немає у його житті, на її місце прийшла інша. І йому стало сумно. Він зрозумів, що зараз йому потрібна лише Соня і більше ніхто. І жити без неї він не може.

«І що тоді робити? – думав він. — Як пояснити цій жінці, що шлюб лише все зіпсує. Що він зруйнує нашу велику, але чисту любов».

Андріій прибрав телефон, зітхнув, знову глянув у вікно і замислився.

«А чого взагалі хочуть жінки, коли прагнуть одружитися? – думав Андпій. – Ні серйозно. Адже якщо я це зрозумію, то напевно придумаю, як дати все це Соні без того, щоб ставати її чоловіком!»

Андрій сів у крісло, схопив голову обома руками і заплющив очі. Йому так краще думалося.

«Чого хоче жінка? – думав він. – Чого вона хоче? Я зрозумію. Я розгадаю цю таємницю і все одразу стане зрозумілим. Треба лише зосередитись».

Але як Андрій не зосереджувався, зрозуміти так і не зміг.

«Ні, — у розпачі думав він, відпускаючи голову, розплющуючи очі і повертаючись до вікна. – Не розумію. Намагаюся вирішити і… Згадую шлюби своїх рідних, друзів, знайомих і… Не знаходжу відповіді. Загадка Її не розгадати. Можна навіть не намагатися. Марно.

Навпаки, ще більше запитань виникає. Розгадуєш одне, а з’являється друге, третє, четверте. Суцільні загадки, відповіді на які не існує».

Андрію стало трохи легше, коли він зрозумів, що намагався розв’язати завдання, яке вирішити не може.

«Некоректне завдання, — думав Андрій, — тому що в своїй умові воно вже має протиріччя. Адже виходить, що бажаючи вийти заміж за мене, Сонґ, таким чином, хоче зруйнувати наше кохання. А вона цього не хоче. Суперечність очевидна. Завдання некоректне. Рішення немає».

Андрій почав думати далі.

«У такому разі,— думав він,— треба просто з нею поговорити. Освідчитися їй і попросити її не виходити за мене заміж. Все прояснити. І закрити тему. Раз і назавжди”.

Андрію полегшало.

«Так і зроблю, — спокійно й упевнено думав він. — Куплю дуже дорогу каблучку з великим діамантом і під час вечері я признаюся їй у коханні. І попрошу не виходити за мене заміж.

Пройшов тиждень.

Андрій зробив усе, як хотів. Він дуже докладно пояснив Соні, як саме шлюби руйнують кохання і чому він не хоче одружитися. А тепер чекав, що відповість Соня. А вона довго не думала.

– Ні! — одразу й рішуче відповіла вона, розглядаючи діамант. — Я тебе теж дуже люблю і розумію, але прийняти твою пропозицію не можу. На жаль. Хоча… Визнаю докази твої переконливими. А це можеш забрати.

Соня недбало кинула обручку на стіл.

— Але ж чому? — вигукнув Андпій. — Адже ми любимо одне одного. То чому «ні»? Якщо він тобі не сподобався, я куплю інше. Я куплю тобі все, що ти захочеш.

— Справа не в цьому, — відповіла Соня.

– Тоді скажи, в чому! Може, вся річ у мені? Може, ти мене не любиш? Тож відмовляєш?

— Я тебе кохаю,, — відповіла Соня. — Але ти якось надто старомодно дивишся на світ загалом і на своє життя зокрема.

– Старомодно?

– Застарілим поглядом, – сказала Соня. — Сьогодні так, як ти пропонуєш, вже ніхто не живе. Світ пішов далеко вперед. Ти живеш якимись застарілими традиціями. Сучасні люди, а тим більше чоловіки, так не живуть.

– Але чому?

— Занадто клопітно, — відповіла Соня.

— Чого ж клопітно? — дивувався Андрій. – Навпаки. Жодних турбот.

— Скажеш теж, ніяких турбот, — посміхнулася Соня. — А ось мене не стане. Раптом! Адже будь-яке може бути. Я ж катаюся на гірських лижах, стрибаю з парашутом, плаваю під водою там, де багато акул. Раз і… Нема мене. Кому дістануться мої квартири, заміські будинки, яхти, колекція автомобілів, заводи, газети, журнали та телевізійні канали? А? Кому? Якщо ти не чоловік мені. А?

Андрій дивився на Соню великими очима.

— Одна річ, коли ми офіційно чоловік і дружина, — продовжувала Соня. — І зовсім інша річ, якщо ми живемо старомодно, як ти пропонуєш.

«Що ж вигадати? – думав Андрій. – Що? Вона, звичайно, зараз все правильно каже. Але ж є, мабуть, якийсь вихід із такого становища? Адже живуть інші люди? Стрибають, плавають і нічого. Адже якось виплутуються».

Трохи поміркувавши, Андрій вирішив, що знайшов вихід із цього становища.

— А в цьому випадку, кохана, — сказав він, — можна просто надати докази наших близьких стосунків. Надати свідків. І так далі.

– Не сперечаюся, – швидко погодилася Соня. – Можна. Все можна. Але! Як я тобі вже сказала – клопітно. Розумієш?

Андрій замислився.

«Справді, — думав він, — клопітна справа. Та ще піди знайди свідків у такій справі. А якщо вони відмовляться? Тоді що?”

— Інша річ, якщо ти мій законний чоловік, — спокійно продовжувала Соня. — Приходиш, недбало так кидаєш на стіл свідоцтво про наш із тобою шлюб, впевнений у своєму майбутньому. Кажеш, що ти мій чоловік, і все моє стає твоїм. За законом. І нічого нікому не треба доводити.

«Права, — нервово думав Андрій, — тисячу разів права. Одна річ, якщо я приведу якихось там свідків, яких ще знайти треба, і зовсім інша, якщо я законний чоловік».

— Згодний, коханий?

– Згоден, – нерішуче відповів Андрій і знову замислився.

Соня мовчала, щоби не заважати Андрію думати.

«Придумав! – зрадів Андрій. — Ось тепер точно вигадав!»

— А якщо заповіт скласти? – сказав він.

— Заповіт, звісно, ​​можна, — погодилася Соня – Але! Заповіт легко заперечити. Або просто переписати. Ось розсерджуся я на тебе і перепишу заповіт. Залишу, наприклад, все старшому братові. Ось він зрадіє. Згоден?

— То ж у тебе немає брата, Соня, — здивувався Андрій. — Це мій старший брат незабаром звільняється. Це в мене…

— Ось йому й лишу все, — сказала Соня. — А не йому, то знайду когось іншого. Щодо цього не турбуйся. Знайду, кому заповідати. Тут це не головне. А те, що ти залишишся ні з чим. Зрозумів?

Андрій знову замислився. Але цього разу ненадовго.

– Так це! – Вигукнув Андрій, коли до нього повністю дійшли слова Соні. — Адже в тебе немає жодних квартир, заміських маєтків, яхт, автомобілів, заводів, газет і телевізійних каналів!

Перш ніж відповісти, Соня ніжно посміхнулась.

— Але ж у тебе вони є, коханий, — ласкаво промовила вона.

На це Андрій уже не знав, що відповісти. За місяць вони одружилися.

Минуло десять років.

«Ми живемо вже багато років разом, – думав Андрій. — Звісно, ​​вона про це заговорить. Востаннє, на святкуванні мого дня народження, вона так дивилася на мене. Так дивилась. Жінка так дивиться на свого чоловіка тільки якщо вона не любить його і хоче піти».

Андрій схопився за голову, заплющив очі і почав прикидати, скільки йому обійдеться розлучення.

«Якби не діти,— думав він,— якби не вони. Ще можна було б розраховувати, що дешево відбудуся. Але зараз. Коли їх троє. Все це стане мені дуже дорого. І тут уже нічого зробити не можна».

Андрій вирішив випередити Соню і до того, як вона порушить питання про розлучення, запропонувати їй не розлучатися.

«Тоді й ділити нічого не треба буде, — думав він. – І аліментів не буде. Потрібно тільки добре поговорити з нею. Переконати її в тому, що розлучення це погано. Що від розлучень ще ніхто не вигравав. Навести безліч переконливих аргументів. Що і без розлучення вона може жити дуже щасливо».

Андрій зробив усе, як хотів. Він дуже докладно пояснив Соні, чим погані розлучення. І запропонував не розлучатися. Розповів, як багато всього отримає Соня, якщо не розлучиться з ним. А тепер чекав, що вона відповість.

А Соня довго не думала.

– Ні! — одразу й рішуче відповіла вона. — Я хочу розлучитися. І ти сам чудово знаєш причину.

— Але ж чому? — вигукнув Андрій. – Чому обов’язково розлучатися?

— Тому що ти знову старомодно дивишся на світ загалом і на своє життя, зокрема, — відповіла Соня.

“Старомодно?”

— А як ще назвати твою пропозицію: жити не як чоловік і дружина, і при цьому не розлучатися? – відповіла Соня — Звісно, ​​старомодно. Сьогодні так уже ніхто не мешкає. Клопітно занадто! Та й навіщо так жити? Якщо можна жити інакше. Тому, ми розлучаємося.