Найкоротша консультація у психолога
Прийшли удвох. Чоловік і дружина. Перший раз у мене. Я втомлена (5-а консультація), голодна і від цього чомусь спокійно-незворушна.
– Я перший раз у психолога! – каже роздратовано чоловік. Очі ходять. Всім виглядом показує «якого чорта!». – Мене дружина вмовила!
– І?
– Що і?!! Син у нас. У мене. Дебіл! – розпікається він.
– Дебил – це психіатричний діагноз, – втомлено кажу я. – Ваш син в цьому сенсі дебіл?
Чоловік вже на мене дивиться як на дебілку. Потім переводить погляд на дружину з німим запитанням: «Ти до кого мене привела взагалі? !!»
Вона зіщулилася, сидить на краю стільця, очі відводить. Руки затиснула між колінами.
Він з досадою кривиться, повертається до мене, мовчить. Я теж. Не витримує. Злиться ще більше.
– Ось ви ж як би психолог, так? Хм. Ну так поясніть мені тоді, що мені з ним робити?
– З ким?
– З сином!
– А що з ним?
Чоловік округлює очі, дивуючись моїй тупості і нездатності читати думки. Знову повертається до дружини з виразом: «Де ти цю дуру знайшла?». Але дружина – досвідчений боєць, сидить не піднімаючи очей, і лише по тому, як блідне її обличчя, я розумію – всі сили у неї пішли на те, щоб привести чоловіка до мене.
– Він берегів не бачить, розумієте. Шмаркач. 14 років, а веде себе як, як …
– Як?
– Приходжу додому. Після роботи. Черевики посеред килимка стоять. Я йому: «Ти хоч що-небудь в цьому житті вмієш? Черевики хоча б на місце поставити ». Сто раз говорив йому ставити черевики збоку, так ні, як дебіл, нічого не розуміє. Все в житті легко дістається. Телефон ось зламав. Не цінує. Не ділиться нічим зі мною. Матері часто грубіянить. Удома нічого не робить. Всі слова як об стіну горохом. Ні сорому ні совісті. І ось як, як себе з ним вести ?! Як порозумітися? Ви ж психолог, ну так порадьте !!! Є у вас рецепт?
– Є, – відповідаю, порушуючи всі канони психологічної консультації.
– І рішення є?
– Є, – він чманіє від своєї нахабності ще більше.
Розумієте, є алгоритм психологічної консультації. Особливо першої. І мене вчили, що перша зустріч – це збір інформації, визначення запиту, налагодження контакту. Ні про яку терапію і мови немає. Тим більше про які б то не були рішення. Що на мене найшло … (((
– Я правильно зрозуміла, що ви не знаєте, як розмовляти з сином, і не можете знайти з ним спільну мову?
– Ну так, сказав же!
– Рішення є, дуже просте. Але не знаю, чи впораєтеся ви з ним, – з абсолютно щирим сумнівом кажу я.
– Ну? Говоріть!
– Це не говорити, це зробити необхідно.
– Чого зробити щось?
– Як ім’я вашого сина?
– Антон.
І тут я дістаю аркуш паперу, маркер, пишу на ньому «син Антон, 14 років», кладу в дальній кут кабінету і пропоную чоловікові уявити свого сина який стоїть на цьому аркуші.
– Вийшло? – питаю.
– Так.
– А зараз повільними кроками підійдіть до аркуша, встаньте на нього, увійдіть в образ сина і станьте ним.
З явним сумнівом на обличчі він робить це. Закриває очі.
– А тепер скажіть, що відчуваєте?
– Самотність страшну. Сльози в горлі. Плакати хочу.
– Чому?
– Від образи. Все смикають, дістають. То не так, це не таке … Жити не хочеться. Я як урод якийсь для всіх.
– Для кого – для всіх?
– Ну для всіх.
– Для кого?
– Ну батька.
– А чого б хотілося від нього?
– Щоб хоч раз похвалив. Запитав, як справи. Щоб не кричав. Щоб … я ж теж чоловік, щоб пишався мною.
– Зробіть вдих і на видиху виходите з аркуша.
Чоловік мовчки підходить до стільця, сідає. Тиша. Жінка витирає сльози.
– Я все зрозумів, – раптом тихо, майже пошепки каже він. – Все зрозумів. Я себе так же маленький відчував. А від батька одні докори. Тепер я так само. Я зрозумів все. Спасибі.
Очі у нього і у дружини зелені. Ясні, якісь добрі, зворушливі …
18 хвилин все тривало. Перший раз в моєму житті.