Нахабні родичі приїхали без попередження і категорично відмовилися платити за проживання, коли приїхали у відпустку

— Що означає почекати до третьої годинни? — обурено вигукнув Іван і глянув на дружину. — Катя, я здивований! Що це все означає? Ми, як чесні люди, попередили твоїх родичів про те, що приїжджаємо о 9-й ранку. І ось на тобі. Нам повідомляють, що потрібно почекати до третьої, бо, бачите, наші кімнати ще не звільнилися. Як тобі це, подобається? Не звільнилися. Це що взагалі таке означає, я не розумію?

– Мені, як твоїй дружині, Ваня, це зовсім не подобається. І, правду кажучи, я обурена не менше тебе. Від своїх родичів я такої підлості не чекала. І я, як і ти, нічого не розумію.

— Слухай, Катя, — відповіла Маша, — хоч ти мені й рідна сестра, але совість треба мати. Мало того, що ви приїхали без попередження, то ще й обурюєтеся!

– По-перше, – закричав Іван, – ми попередили! Я дзвонив твоєму чоловіку і все йому сказав. Можеш у нього спитати.

— Коли ти дзвонив мені? – здивувався Василь.

– Коли їхали з вокзалу таксі! – гордо відповіла Катя.

— За сорок хвилин до свого приїзду це ви називаєте «попередили»? — спитала Марія.

— Ми взагалі не повинні були тебе попереджати! – відповіла Катя. — Бо це дім наших із тобою батьків. Отже, він і мій теж.

— А нічого, що півроку тому ми викупили в тебе половину? — спитав Василь.

– І що, що викупили? — вигукнув Іван. — Батьківська хата по-любому залишається такою назавжди.

– Якою такою? – не зрозуміла Марія.

— Місцем, куди має право приїжджати кожен, хто в цьому гнізді вилупився і ріс, — відповів Іван.

— А мені цікаво інше, — схвильовано сказала Катя. — Що значить наші кімнати ще зайняті? Ким зайняті?

— А то й виходить, — відповіла Марія. — Що ми здаємо. По тисячі на добу.

— Обидві кімнати здаєте? — вигукнув Іван. — І за кожну по тисячі? Це за місяць ви маєте три мої місячні зарплати?

— Загалом ми здаємо весь будинок. А тут десять кімнат.

— А чому так дорого? — спитала Катя.

— Бо півроку тому ми зробили ремонт у будинку. І кожна кімната тепер це як маленька окрема квартира-студія. Зі своєю кухнею та санвузлом.

— У кожній кімнаті тепер є душ та кондиціонер? Катя, вони зробили ремонт, — жалібно простогнав Іван, — мені погано. Щось в очах потемніло і кружляє все довкола.

Іванові дали води і посадили в тінь.

— Марія, це правда? — спитала Катя, коли зрозуміла, що з чоловіком усе гаразд. — Якби я знала, що ти мало того, що переробиш будинок батьків, але ще й наживатимешся на пам’яті батьків, я ніколи б тобі не продала свою половину будинку. Невже ти не розумієш, що тепер це вже не той дім, у якому я народилася та виросла?

– Не говори дурниць. До речі, хочу тобі нагадати, що на гроші, отримані за половину будинку, ти купила собі двокімнатну квартиру в столиці! Яку, як я знаю, ви здали перед від’їздом сюди.

– Як ти можеш порівнювати, Маша? – вигукнула Катя. – Квартира та батьківський будинок. Це зовсім різні речі. Ти зруйнувала пам’ять. Ти наживаєшся на святому, Маша. Тобі має бути соромно.

— Коротше, — сказав Василь. — Мені набридла ця розмова. Сказано було, що ваші кімнати звільняться до третьої години. Ось о третій і приходьте. І давайте без образ. Якби заздалегідь попередили про свій приїзд, ми залишили б вам дві кімнати.

– Гаразд, – сказав Іван. — Ми не горді. До третьої почекаємо. До моря сходимо. Ось тільки поснідаємо та й підемо. Сніданком нагодуєте?

– Ні, – відповіла Марія.

– Як? – здивувалася Катя. — Невже й сніданком не нагодуйте? Та що ви за люди?

– Нормальні люди, – відповіла Маша. — Тому що в нас немає сніданку. Адже сказали, що весь будинок здаємо. Самі живемо у лазні. А там у нас кухні нема.

— А де ж ви їсте? — спитала Катя.

— У їдальні, — відповів Василь. — Тут поряд. Прямо за рогом.

— Гарно живете, родичі, — напівголосно сказала Катя.

— А що,— підрахував Іван,— десять кімнат по тисячі на день. Можуть дозволити собі і в їдальні харчуватися.

– Тисяча – це зараз. Наступного місяця дорожче буде.

– Ой, – сказав Іван, знову хапаючись за серце. — Щось у мене знову… Голова паморочиться.

— Знала б, що так буде, ні в життя не продала б свою половину будинку, — сказала Катя, подаючи чоловікові склянку води. – Ходімо, Ваня.

— Речі можна залишити? — спитав Іван, випивши три склянки води.

— Де лишити? – не зрозуміла Марія.

— Тут, на ділянці, — відповіла Катя. — А ні, то в лазні.

— У лазні без ваших речей не розвернутися, — відповів Василь. — А на ділянці можете лишати. Тільки ми з Машею за ваші речі відповідальності нести не збираємось. І якщо що вкрадуть, ми не винні.

Іван і Катя взяли до рук валізу і пішли до виходу.

— А ви на який час приїхали? — гукнула їм Марія.

— На два місяці, — відповів Іван, не обертаючись.

— Тоді одразу приготуйте 120 тисяч.

Іван і Катя одночасно випустили валізи з рук і обернулися.

– Які ще 120 тисяч? — спитав Іван.

– Ви що? — сердито прошипіла Катя. — І гроші з нас брати збираєтесь за проживання?

– А як ви хотіли? Безкоштовно відпочивати на морі за 100 метрів від пляжу?

– І вам не соромно? — спитав Іван.

— Анітрохи, — відповів Василь.

– Ну, з тобою все ясно, – сказала Катя. — Ти чужий для нас. Але ти, Маша, як ти можеш? Ти тільки уяви, що зараз відчувають наші батьки, коли бачать таке. А вони бачать, не сумнівайся. Усе бачать.

— Я впевнена, що вони схвалюють.

– Схвалюють? Що ти із рідної сестри за проживання 120 тисяч вимагаєш?

— І це ще по-сімейному, — сказала Марія. — Тому що у серпні вартість проживання підвищується вдвічі. Але оскільки ви надовго, вам знижка. А якщо дорого, відмовтеся від однієї кімнати. Вдвічі дешевше вийде.

— Справді, Іване, — сказав Василь. — Навіщо вам дві кімнати? Ви ж чоловік та дружина!

Іван глянув на дружину.

— Я й за одну кімнату не збираюся платити, — сказав він. — Із принципу відмовляюся. Категорично!

– І я не збираюся, – сказала Катя. — Ходімо звідси. Вважатимемо, що в мене більше немає сестри.

– Згоден, – відповів Іван. — Вважатимемо, що нема. Краще взагалі не мати родичів, аніж таких.

— Я правильно зрозуміла, що ви відмовляєтесь від кімнат? — спитала Марія.

– Категорично відмовляємося, – відповіла Катя.

– І принципово! – додав Іван.

— Я краще в чужих людей зніму, ніж тобі гроші платитиму. І не сестра ти мені більше. Зрозуміла?

— Та я зрозуміла, зрозуміла.

Іван і Катя знову взяли до рук валізи і пішли. Вони ж не знали, що в інших на таке ж житло ціни були набагато вищими, ніж у Василя та Марії. А коли це зрозуміли і до третьої години повернулися до будинку, було вже пізно. Кімнати, на які вони розраховували, вже були здані іншим людям до кінця вересня.