Надюша. Серце закалатало, накинувши куртку, я кинулася за сусідкою, схопила дівчинку за руку …
Коли народився мій другий синочок, ми купили трикімнатну квартиру в новому будинку, вчотирьох було вже нестерпно тулитися в однокімнатній, ось і вирішили розширюватися. Яким же було моє здивування, коли сусідами нашими виявилися мої колишні однокурсники Анжеліка і Григорій. У них підростала донька Надійка.
Так ми і стали дружити сім’ями, ходити один до одного на свята і дні народження. Все закінчилося відразу, коли захворів Гриша. Ми з чоловіком спочатку не вірили, що молодому і енергійному чоловікові раптом діагностували онкологію, але потім кілька лікарів підтвердили діагноз.
– Рита, що ж з нами буде, я не зможу без нього, – ридала Анжеліка, коли чоловіка поклали в лікарню і налаштували її зовсім на короткий відрізок часу.
Що й казати, ми з чоловіком підтримували як могли, залізли в борги, щоб допомогти фінансово, але на жаль, через кілька місяців Григорія не стало …
Наступні кілька тижнів я провела біля ліжка подруги, потім вона начебто потихеньку оговталася, вийшла на роботу, більше щоб забутися. Якийсь час я її не бачила, тільки Надя незмінно забігала після школи на годину-другу, а потім йшла додому готуватися до приходу матері.
Якось Надюша прибігла зовсім рано, був сонячний недільний ранок, я пекла млинці на сніданок своїм хлопчакам.
– Тьотя Рита, позичте хліба, їсти хочеться, а вдома нічого немає …
– Ти проходь Надя, я млинців напекла, суп зварила, поїж …
Наклала дитині їжі, а сама забігла до сусідки – мої побоювання підтвердилися, Анжеліка випила. У холодильнику було порожньо, лише кілька сухариків лежало в хлібниці …
– Юра, будеш додому їхати купи продуктів сусідці будь ласка, найосновніших, – сказала я чоловікові, тут же набравши його.
Як би я не розмовляла з Анжелою, вона продовжувала випивати. Дійшло до того, що Надя після школи йшла не додому, а відразу до нас, боялася п’яної матері.
– Любимка ти наша, – ніжно гладила я її по голові – нічого не бійся, в образу я тебе не дам.
Ми з чоловіком колись мріяли про дочку, але після другого сина народити я більше не змогла, тому поява Наді в нашій родині стала справжнім святом. Ми з нею разом куховарили на кухні, вигулювали кота Тішку, ділилися секретами …
***
Якось рано-вранці я почула дивну розмову на сходовому майданчику.
– Ну збирайся швидше …, – голос явно належав Анжеліці.
– Мам, я не піду нікуди, пусти мене до тітки Рити!
– Не пущу, прилаштувалася, там і без тебе ротів вистачає, незручно їй в очі вже дивитися.
– Куди ми їдемо? – мало не плакала дівчинка.
– Туди, де тобі саме місце.
Серце закалатало, накинувши куртку я кинулася за сусідкою, схопила дівчинку за руку.
– Ліка, ти п’яна, нікуди з тобою дитина не піде!
– Рита, ти помиляєшся, це моя дитина – куди хочу туди і веду. Повір, там їй буде краще, ніж удома.
– В такому разі я викличу поліцію, тобі потрібні зайві проблеми?
З хвилину ми дивилися одна на одну, у мене перед очима пропливли щасливі дні того колишнього життя, де Надя жила в повній дружній і люблячій сім’ї, які схоже вже ніколи не повернуться … Принаймні не з Лікою.
– Робіть, що хочете, – кинула вона мені, відчепила дочка і забігла в квартиру голосно грюкнувши дверима.
Ми з Надюшею залишилися на майданчику одні, по її щоках котилися сльози, я обняла дівчинку.
– Ну досить плакати, у тебе є ми, все буде добре …
***
З тих пір Надя жила у нас, Анжеліку незабаром позбавили батьківських прав, а ми з Юрою оформили над дівчинкою опікунство. З тієї квартири ми з’їхали в свій будинок, тут дітки і виросли, хлопчаки мої одружилися і розлетілися по містах, Надюша поїхала в інститут поступати, там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою.
Як же я засмутилася, коли і вона зателефонувала повідомити, що їде з ним на його батьківщину в далеке північне місто. Залишилися ми з Юрою одні, потихеньку саджали город, восени робили заготовки, раділи кожному дзвіночку від дітей, кожній вісточці. А тут і чоловік здавати почав, довго хворів … залишилася я одна.
Діти приїхали проводити батька, пару днів погостювали і поїхали. А мені хоч вовком вий …
– Мамочко …, – якось спросоння я почула до болю рідний голос – мама, ми приїхали!
Спускаюся в вітальню – Надя стоїть зі своїм чоловіком.
– Любі мої! Я так рада вам, ви сідайте, з дороги відпочиньте, я зараз млинчиків насмажу, чай заварю.
– Мам, не клопочи так, посидь з нами, ми ситі.
Я взяла Надюшині руки в свої і мимоволі заплакала.
– Ви надовго чи на кілька днів?
– Ми на зовсім. Ось вирішили будинок побудувати десь по сусідству, не можу я на чужині, тягне додому сильно. Тим більше ти у нас зовсім одна залишилася.
– Ну який будинок, живіть у мене, місця всім вистачить!
Тут я помітила, що Надя якось мимоволі погладжує живіт, а вона, побачивши мій погляд, посміхнулася:
– Так, мама, скоро ти станеш бабусею, нам вже чотири місяці …
На початку зими народився Артем і життя заграла новими фарбами, слідом і хлопчаки почали частіше бувати, будинок наповнився дзвінкими дитячими голосами і тупотом моїх онуків.
Якось вранці, приготувавши смачний сніданок для дітей, я сиділа в тиші, насолоджуючись останніми її секундами, і тут я зрозуміла, ось воно щастя, те просте жіноче … Як шкода, що Юра не побачив онуків, адже він теж про них так мріяв …