Надія Михайлівна жила з 46-річним сином-дармоїдом. Витрачала на нього всю свою пенсію, але після його останньої витівки її терпець урвався

Дмитро лежав на дивані і думав про своє життя. Минув рік, як він розлучився з дружиною та переїхав жити до мами. Квартира, з якої його вигнали, належала дружині. Отже, Дімі нічого іншого не залишалося, як у 46 років повернутися до батьківського дому.

— Стільки років… і на тобі. Все коту під хвіст, — казав сам собі Діма. – Навіщо жив? Заради чого? Характер мій, бачте, не подобається. Тепер, звісно, ​​не подобається! Коли син уже дорослий і живе своїм життям, можна і до мого характеру причепитися. Раніше мій характер всіх влаштовував. А тепер… Тепер, виходить, мене можна вигнати.

Розлучення так вразило Дмитра, що він ні про що більше не міг думати, як тільки про несправедливість життя взагалі і про свою нещасливу долю зокрема. Він нічим не займався, ніде не працював. І цілими днями він тільки й робив, що валявся на дивані.

Тричі на день він виходив на кухню, де мама годувала його сніданком, обідом та вечерею. Надвір він виходив дуже рідко. Та й не тільки надвір, а взагалі з дому він намагався не виходити.

На що він жив? Мама його, Надія Михайлівна, отримувала пенсію. На цю пенсію вони обоє жили. Мама його годувала, а у свята він навіть отримував від неї невеликі грошові суми.

Звичайно ж, Надія Михайлівна говорила із сином про безглуздість його життя. Але ні до чого хорошого ці розмови не приводили. Діма лаявся, кричав, обзивав маму різними нецензурними словами. Він дуже точно дав зрозуміти своїй мамі, що ніде працювати не збирається.

— А то в мене зараз настрій такий, мамо, розумієш! — говорив Діма. – Не до роботи мені. Принаймні поки що. Ось, можливо, пізніше, коли трохи заспокоюся, тоді щось і придумаю. А поки не лізь у моє життя. Я й раніше, коли одружений був, рідко працював. А тепер і поготів не збираюся цього робити.

Діма дуже шкодував себе. І чим більше він себе шкодував, тим більше ненавидів решту світу.

Надія Михайлівна не сперечалася із сином. Тому що їй важко було розмовляти з ним на цю тему. Вона страждала через сина, розуміла його, але не знала, як йому допомогти.

Діма навіть у магазин не ходив. Його тепер набагато більше цікавили проблеми жіночої підступності та жіночої невдячності. Агресія Діми на колишню дружину була настільки сильною, що не могла не позначитися на відношенні Діми до всіх жінок взагалі. Навіть свою маму, оскільки і вона жінка, Діма вважав винною в тому, що в його житті так все вийшло.

Напевно, тому Діма не вважав своє дармоїдство чимось поганим. Навпаки. Він був упевнений, що тим, що сидить на шиї у матері і нічим їй не допомагає, він ніби мститься всім жінкам за ті образи, які вони йому принесли.

— Відразу попереджаю, мамо, прибирати в квартирі чи ходити магазинами я не збираюся, — повідомив Діма мамі після того, як вона вперше звернулася до нього з проханням про допомогу. — Не чоловіча ця справа.

І взагалі. Якщо хочеш бути здоровою, мамо, моя тобі порада, більше рухайся. Походи по магазинах, прибирання та приготування – це все тобі ж на користь. А то знаю я вас, пенсіонерів, уляжетесь на диванах, і все… А потім скаржитесь на здоров’я. Вважай, мамо, що коли я тобі не допомагаю, то тим самим рятую тебе від різних хвороб.

— Але…

– І все! — різко обірвав розмову Діма. — До цієї теми більше не повертаємось.

Цього дня Діма тільки-но пообідав і повернувся до своєї кімнати, щоб полежати на дивані, подумати про своє життя, коли до квартири зателефонували.

– Кого це принесло? — сердито й голосно промовив Діма.

Двері ніхто не відчиняв і дзвінки до квартири тривали.

— Спить вона там чи що? — голосно сказав Діма, думаючи про маму. — Не чує, що до квартири дзвонять?

Дзвінки продовжувалися.

Вилаявшись, Діма підвівся з дивана і вийшов з кімнати.

— Все доводиться робити самому, — бурчав він і йшов відчиняти двері. — Та йду я, йду. Досить дзвонити.

Діма відчинив двері. Як виявилось, у двері дзвонив його син Андрій.

— А ти чого сюди прийшов? — сердито поцікавився Діма. — Тебе тут лише не вистачало.

Після того, як дружина вигнала Діму з дому, стосунки батька із сином були натягнутими. Дімі не сподобалося, що Андрій став на бік матері та не підтримав його.

– А я не до тебе, я до бабусі, – сказав Андрій.

– До бабусі! — скрививши рота, передражнив Діма і в’їдливо продовжував. — Засумував, мабуть. Давно не бачилися.

В цей час і Надія Михайлівна вийшла зі своєї кімнати.

— А-а, це ти, Андрюша, — зраділа бабуся онукові. – Як добре, що ти приїхав.

— Андрюша! Добре, що приїхав! — продовжував кривлятися Діма. — От і відкривала б сама своєму улюбленому онукові, — сказавши це, Діма пішов у свою кімнату, сердито бурчачи дорогою. — А то цілими днями лежить, а потім скаржиться, що в неї голова паморочиться.

Увійшовши до своєї кімнати і голосно зачинивши двері, Діма не ліг на диван, а залишився біля дверей, щоб послухати, про що там розмовлятимуть.

— Слухай, бабусю, маю до тебе одне прохання, — сказав Андрій. — Ти не могла б узяти собі кошеня. Бо з ним квартиру не можна зняти. А кошеня, дивись, яке гарне.

— Звичайно, Андрюша, я візьму кошеня, — сказала Надія Михайлівна. — Ати квартиру міняєш?

— Скоро одружуся, і тому ми зараз шукаємо двушку, — сказав Андрій. — Нам одної кімнати мало. А з тваринами у добрі квартири не пускають. Ось ми тепер шукаємо, кому б кошеня віддати.

— Можете більше не шукати, — сказала Надія Михайлівна, — кошеня я забираю. Його як звати?

— Барсик, — сказав Андрій.

— Яка чарівність, — сказала бабуся.

— Яка банальність, — голосно за дверима гукнув Діма. — Це треба до такого додуматися! Барсик! Ще б Муркою назвали. Котам і те нормальне ім’я придумати не можуть.

Андрій очима показав на двері батька. Надія Михайлівна мовчки махнула рукою, мовляв, не варто звертати уваги.

— Ну, я побіг, бабусю, — сказав Андрій, — зараз мені ніколи. А ми до тебе цими вихідними вдвох приїдемо.

— Тільки я вам двері відчиняти не збираюся, — голосним і злим голосом повідомляв за дверима Діма. — Всяку погань у квартиру тягнуть, а я їм двері відчиняти повинен. Кота нам тільки в хаті не вистачало.

Андрій пішов. Надія Михайлівна зайнялася кошеням. Діма хоч і погано вчився у школі, але рахувати він умів. І любив. Особливо йому подобалося рахувати чужі гроші та підраховувати чужі доходи. І, звичайно ж, Діма не міг не помітити, що за ті два місяці, як разом із ними у квартирі став жити Барсик, витрати збільшилися. І збільшились, на думку Діми, значно.

Не маючи в собі сили більше за це терпіти, Дмитро вирішив серйозно поговорити з мамою.

— Мамо, доки триватиме це неподобство? – запитав Діма. — Чи ти думаєш, у мене нерви залізні?

— Ти про що, синку? — не зрозуміла Надія Михайлівна.

— Я про те, що ти на свого Барсика витрачаєш грошей удвічі більше, ніж на мене, — сказав Діма. — Що ти думаєш, я не бачу, якою їжею ти його годуєш? Я спеціально сходив у магазин і поцікавився, скільки коштує ця вся котяча їжа. І твій Барсик харчується на місяць чи не вдвічі дорожче за мене.

І це не кажучи вже про ветеринарів, до яких ти його постійно тягаєш, і вітаміни, які ти йому купуєш. Хочу тобі помітити, мамо, що твоя пенсія хоч і підвищена і таке інше, але вона не гумова.

— Але ж це мої гроші, Діма, — сказала Надія Михайлівна. — Як хочу, так їх і витрачаю.

— Це тобі так тільки здається, мамо, що ти можеш витрачати їх як хочеш, — сказав Діма. — Вважай, я тобі цього не дозволю, бо я, як твій син, відповідаю за тебе. І якщо я бачу, що ти починаєш утискати себе і мене заради якогось Барсіка, то, звичайно, я починаю думати, як виправити цю ситуацію.

— Але, бач, синку, — почала виправдовуватися Надія Михайлівна. — Барсікові лише така їжа подобається. Він більше нічого іншого не їсть. А щодо фахівців і вітамінів, то інакше не можна. Це для його здоров’я потрібно. Та й не так багато грошей на нього йде. На мою думку, ти перебільшуєш. А він такий лагідний. Він мене розуміє. Він відчуває, коли мені погано і приходить мене заспокоювати.

— Дурниці ти кажеш, мамо, — сказав Діма. – Заспокоювати він її приходить. Ти, мамо, я бачу, майстриня на вигадки. Привчила кота до ласощів, а тепер, звичайно, він нічого іншого не хоче. Він і треться біля тебе тільки тому, що ти його ласощами годуєш. Простіше треба бути з ними, розумієш? Простіше!

Мойви купи кілограм, йому на місяць вистачить. А інакше, виходить, для тебе тварини дорожчі за людей? Найкраще б на мене ці гроші витрачала, а не на нього. Думаєш, я теж смачненького не хочу?

— Барсик не їсть мойву, — виправдовувалася Надія Михайлівна. — Він, якщо йому щось не подобається, взагалі до їжі не доторкнеться. Але ж я тебе теж годую. І вітаміни я тобі купувала, а ти сам відмовився від них.

– Не потрібні мені твої вітаміни. Не вірю я в це. А щодо того, що годуєш мене, то могла б ще краще годувати, якби не він, — відповів Діма і гидливо подивився на Барсіка. — Он він морду яку вже від’їв. Цілими днями тільки їсть та спить. Скоро всіх нас обжере.

— Та тобі це тільки так здається, синку, що Барсик багато їсть, — сказала Надія Михайлівна. – А з іншого боку. Ну на що мені ще гроші витрачати? Та й знову ж таки, не так багато я і витрачаю на нього.

— На мене, мамо, на сина свого треба витрачати, — кричав Діма.

— То я ж і на тебе витрачаю, — казала Надія Михайлівна. — І за квартиру плачу та їжу тобі купую.

— Ти мене не чуєш, мамо? — дивувався Діма. — Ти як глуха, слово честі.

— Що ти хочеш, синку? — спитала Надія Михайлівна.

— Позбався Барсика, — сказав Діма. — Позбудься, аби гірше не було.

Ця розмова ні до чого не привела. Надія Михайлівна, звичайно ж, Барсика не позбулася, а як і раніше дбала про нього і балувала його, як тільки могла. Але Діма вирішив не здаватися. І одного разу, коли Надії Михайлівни не було вдома, він узяв Барсика і відвіз його на інший кінець міста, до свого знайомого.

— Нехай він у тебе поживе місяць, а там буде видно, — сказав Діма. — Тільки ти його особливо не балуй. Я хочу, щоб він у тебе перевиховався.

— У мене не побавишся, — відповів знайомий. — Я й себе не балую, а вже його й поготів не збираюся.

— Ну ось і славно, — сказав Діма, радіючи з того, що є ще чесні й порядні люди, на яких можна покластися в цьому несправедливому світі.

Повернувшись додому, Надія Михайлівна одразу помітила зникнення Барсика. Звернулася із запитанням до сина.

— Не знаю, де твій Барсик, — відповів Діма. — Втік, мабуть.

Надія Михайлівна одразу зрозуміла, в чому річ, але нічого не сказала. Настав час вечеряти. Діма прийшов на кухню, але вечері не було.

— Мамо, я не зрозумів, а в чому річ? – запитав Діма. — Де моя вечеря?

Надія Михайлівна сказала синові, що тепер годувати його більше не буде.

– Як не будеш? – не зрозумів Діма. — Що взагалі ніколи?

— Доки Барсик не повернеться, — сказала Надія Михайлівна.

— А якщо він взагалі ніколи не повернеться? – запитав Діма. – Мені що накажете робити? Взагалі немає?

— Вигнати з квартири я тебе не можу, — сказала Надія Михайлівна, — бо це й твоя квартира. Але годувати я тебе не повинна. Тож… Думай, синку. Чим швидше Барсик буде вдома, то швидше ти зможеш поїсти.

— Це якась… середньовічна дикість, мамо, — тихо сказав Діма. — Як же можна, щоб дітей своїх не годувати?

— А це, як знаєш, синку, — відповіла Надія Михайлівна. — Можеш думати, що я здичавіла, і поскаржитися на мене.

– Куди поскаржитися? – Не зрозумів Діма.

— Уявлення не маю куди, — відповіла Надія Михайлівна. — А куди зазвичай скаржаться на батьків, які не годують дітей?

— Може, до Комітету захисту прав дитини? – припустив Діма.

— Ну, ось туди й скаржся, — сказала Надія Михайлівна і пішла собі.

Діма лягав спати голодним. Рано-вранці його розбудив стукіт у двері.

— Діма, тобі час за Барсиком, — сказала мама.

– А де мій сніданок? – Запитав Діма.

Надія Михайлівна розвела руками.

– Я голодний не поїду, – сказав Діма. — Мені через все місто треба їхати за твоїм Барсиком. А раптом зі мною з голоду щось станеться?

— Як хочеш, синку, — сказала Надія Михайлівна. — Рано чи пізно тобі все одно доведеться їхати за ним. Краще не відтягуй неминуче. Адже що довше тягнеш, то самому ж важче буде. Їдь, поки погода хороша.

Дімі нічого не залишалося, як повернути Барсика додому.

Діма вечеряв, коли на кухню гордо увійшов Барсик і, нахиливши трохи убік голову, з цікавістю подивився на Діму.

— Чого дивишся? – запитав Діма.

Барсик пирхнув, похитав головою, застрибнув на вільний стілець, вмостився на ньому зручніше, позіхнув і широко відритими очима дивився на Діму.

– Ну що, – звернувся до Барсика Діма, – думаєш, що всіх перехитрив? Не надійся. Я не такий дурний, як тобі здається. Ти можеш обдурити будь-кого, але тільки не мене. Я тебе бачу наскрізь.

— Я думаю, — раптом сказав Барсик, — що тобі слід рідше сидіти вдома, Дмитре! Тому що ще трохи і ти остаточно головою поїдеш.

Барсик зістрибнув зі стільця і ​​втік із кухні.

Діма злякався. Він продовжував сидіти на кухні, розсіяно колупав вилкою котлету і думав, чи здалося йому, що Барсик заговорив чи це було насправді.