Набридло, що дружина говорить по телефону за закритими дверима. Сказав їй говорити при мені по гучномовцю і пожалів

Андрій та Марина вечеряли на кухні. Марині подзвонили. Вона взяла телефон і пішла з кухні до вітальні, щільно зачинивши за собою двері.

«Вона щось приховує від мене, — подумав Андрій, прислухаючись до голосу дружини за стінкою. — Інакше навіщо їй йти? Могла б і тут розмовляти. Може, у неї з’явився хтось? І вона зараз із ним розмовляє?»

Андрій прислухався, але розібрати слова дружини, звичайно, не міг. А тут ще вона почала сміятися.

«Сміється, — з жахом подумав Андрій. — І сміх який… Радісний! Зі мною вона ніколи так не сміється. Хто ж її так розсмішив?».

За п’ять хвилин Марина повернулася на кухню і з радісним виразом обличчя сіла за стіл.
Подивилася на чоловіка.

– Тобі щось не подобається? — спитала Марина, помітивши кислий вираз обличчя Андрія і те, як ліниво він їсть.

— Мені багато чого не подобається, — сердито відповів Андрій.

– Що тобі не подобається?

— Чому, коли тобі дзвонять, ти йдеш розмовляти до іншої кімнати? Ще й двері зачиняєш!

— Щоб не заважати тобі, — відповіла Марина.

– А ти мені не заважаєш, – сказав Андрій.

— Добре, я розмовлятиму при тобі. Це все?

– Все!

— А казав багато, — розчаровано сказала Марина.

– А ти вважаєш, що цього мало? — з обуренням вигукнув Андрій, зробив великі очі й здивовано глянув на дружину.

Марина мовчки знизала плечима.

— Зрозумій, — намагаючись тримати себе в руках і бути спокійним, сказав Андрій, — я не хочу, щоби між нами були якісь таємниці. А коли ти з кимось розмовляєш за зачиненими дверима і при цьому смієшся, мені здається, що ти від мене щось приховуєш.

Я мимоволі починаю прислухатися до розмови, але нічого не чую. І мене це злить. Не можу ж я вставати біля дверей або притуляти вухо до стіни і підслуховувати!

— Якщо хочеш, я можу розмовляти і сміятися з тобою. І навіть можу вмикати телефон на гучний зв’язок. Хочеш? – Запропонувала Марина.

— Хочу, — впевнено відповів Андрій.

— Тільки я маю сумніви, що тобі це буде цікаво.

— За мене не хвилюйся, Марино. Головне, щоб між нами не було жодних таємниць. Ти згодна?

Питання чоловіка залишилося без відповіді. Тому що Марині тим часом знову зателефонували. Дзвонила Світлана – подруга Марини.

— Жодних таємниць! – нагадав Андрій.

— Жодних, — серйозно відповіла Марина. — Я все пам’ятаю

— Але не кажи їй, що я все чую! – Зажадав Андрій.

– Не скажу.

Марина посміхнулася і, увімкнувши телефон на гучний зв’язок, почала розмову з подругою.

— Свєточко, я дуже рада тебе чути, — сказала Марина. — Добре, що ти зателефонувала.

— Я теж за тобою скучила, Мариночко, — відповіла Світлана.

Минуло двадцять хвилин, а Світлана та Марина все ще розмовляли. Андрію стало нудно.

«Дурдом, — думав він, з тугою дивлячись на Марину. — Годиннами можуть говорити про різну нісенітницю. І не набридає. Ще й сміються з будь-якої нісенітниці. Як їм самим не гидко? Не розумію”.

Андрій уже перестав вечеряти. Збирався піти з кухні у вітальню і щільно зачинити за собою двері.

«Щоб тільки не чути цієї біліберди, — думав він, — бо сил більше ніяких немає. Ще трохи і я точно розумом поїду».

Але в розмові подруг зайшла мова про нього.

— Як там Андрій? – Запитала Світлана. – Все по-старому?

«Ось воно, — подумав Андрій, — почалося. Зараз вся правда і випливе назовні».

— Все, як і раніше, — відповіла Марина, важко зітхнула і сумно подивилася на чоловіка.

— А що він? – Запитала Світлана. — Невже сам не розуміє, що так не можна жити?

– А чого йому? — відповіла Марина. — Говори не говори, як об стінку горох. Втомилася вже боротися. Нехай живе як хоче.

«Що, як і раніше? – Не розумів Андрій. — З чим вона втомилася боротися? Зі мною, чи що?»

Андрій насторожився. У нього навіть долоні спітніли від напруги, а в колінах тремтіння з’явилося.

— Може, можна ще щось зробити? – запитала Світлана. – Поговори з ним.

— Та розмовляла. Вже багато разів. Що користі?

— А ти ще поговори, — наполягала Світлана. – Серйозно поговори. Щоби дійшло до нього. Адже доросла людина. Батько двох дітей. Сорок років уже.

«Про що поговорити? – хотілося крикнути Андрію. — Що до мене дійти має? Що не так? Ти толком можеш пояснити?»

— Ні, Світлано, — сказала Марина. – Усе! Втомилася! Якби ти знала, скільки всього було говорено-переговорено. Досить. Сил моїх немає. Якщо йому подобається так жити, якщо він сам не розуміє, нехай живе, як хоче.

«Та хтось із вас скаже, нарешті, в чому справа? — мовчки дивувався Андрій.

— Отже, все? – злякано сказала Світлана.

— Виходить так, — з відчаєм у голосі відповіла Марина.

— А як діти? – Запитала Світлана.

– А що діти? – відповіла Марина. — Діти виростуть, стануть дорослими. У них своє життя розпочнеться. Вони зрозуміють. Може, якісь висновки зроблять для себе корисні. Може, трагедія батька змусить їх замислитись та обрати інший шлях.

– Думаєш, вони зрозуміють?

– Хотілося б, – відповіла Марина. — Дуже хотілося б, щоб наші діти навчалися на помилках. І не повторювали б їх.

«Господи, — злякано подумав Андрій, — а діти мої тут до чого? І що вони зрозуміють? Чого не повторять? Які помилки? Що за трагедія?

— І все-таки, — наполягала на своєму Світлана, — дорослішати без батька…

— Андрій сам вибрав свій шлях, — відповіла Марина. – Його ніхто не змушував. І те, що він раніше його завершить, у цьому буде тільки його вина. Я тут ні до чого. Вступлю у спадок і продовжу жити далі. Без нього. Може, ще раз заміж вийду. Адже я не стара. Мені й сорока нема.

— А скільки, на твою думку, йому залишилося? – Запитала Світлана.

— З огляду на спосіб життя, який він веде зі своєю нервовою роботою, думаю що… Небагато, — відповіла Марина.

— Небагато? — з жахом перепитала Світлана.

— А як ти хотіла, Світлано. Організм він не залізний. Ще трохи і… Все. Діти сироти. Здивуюся, як він до 40 дотягнув.

— Отже, великий запас міцності в організмі, — розважливо сказала Світлана.

— Запас, може, й великий, — погодилася Марина. — Але ж не вічний. І хтозна, скільки цього запасу залишилося. Хто знає, коли цей запас закінчиться. Враховуючи, як він його витрачає!

– Як?

– Бездумно! – відповіла Марина. — Здоров’я своє зовсім не береже.

Марина знову глянула на Андрія і похитала головою.

— На нього навіть дивитись страшно, — сказала вона.

– А наскільки страшно?

— Настільки, що навіть сьогодні його й не стане, — відповіла Марина.

Андрій хотів сказати щось у цей момент, але Марина жестами показала йому, щоб він мовчав.

— Бог з тобою, Марино, — злякано сказала Світлана. – Що ти таке кажеш?

— А що я такого говорю? — здивувалася Марина. — Кажу як є.

— Невже так серйозно?

— Ти б його бачила, Світлано. Дуже погано виглядає. Під очима не зрозумій що. А очі каламутні. Потіє часто. Руки та ноги тремтять. Навіть губи і ті іноді тремтять.

— Сорок років!

— А ти кажеш «запас міцності».

— Може, до фахівців звернутись? – Запропонувала Світлана. — Може, ще можна якщо й не врятувати, то хоч трохи продовжити? Хоча… якщо ти кажеш, що й ноги, і руки…

— Якби це, — сказала Марина. — А тут і не знаєш, якого фахівця звертатися.

– А що ще?

— Він, розумієш, почав розмовляти, — сказала Марина.

– Як це?

— А дурницю якусь каже. Особливо під час їди.

— Що за нісенітниця?

— Підозрює, що я його обманюю.

— Та годі.

– Їй Богу. Стверджує, що маю від нього якісь секрети. І головне, так упевнено стверджує. Начебто напевно знає щось.

– Ну, – погодилася Світлана, – якщо підозрювати почав, та й до того ж впевнено, значить, точно останні дні доживає. Тут уже не врятувати.

– Ну от, а я про що. І чого даремно фахівців турбувати. Вони, може, зараз рятують того, кого можна врятувати. А тут – безнадійний випадок.

— Ти тільки тримайся, Марино.

— Та я тримаюся. Заспокоюю себе тим, що… Значить, настав час.

— І все одно мені його шкода, — сказала Світлана. – Зовсім молодий ще. Жити б і жити.

— Отже, не хоче, коли так живе! – сказала Марина. — З усього видно — набридло. І я йому набридла, і діти. І його робота нервова.

— Як же мені всіх вас шкода, — жалібно промовила Світлана.

Марина подивилася на чоловіка. Андрій показав жестами, щоб вона закінчувала цю розмову.

— Гаразд, — сказала Марина, — годі про сумне. Давай про щось інше. Що зараз хорошого в кіно та в театрах?

Світлана та Марина швидко перейшли з сумної теми на веселу і розмовляли ще хвилин тридцять.

Через п’ять хвилин після початку нової теми Андрій не витримав і пішов з кухні до вітальні, щільно зачинивши за собою двері, щоб нічого цього не чути.

З того часу Андрій більше не просить дружину розмовляти телефоном при ньому.

Андрій не знав, що у Марини та її подруг був спеціальний сигнал (зменшувально-пестливий), який повідомляв, що їхня розмова прослуховується чиїмось допитливим чоловіком.

І коли на початку розмови Марина назвала подругу «Свєточкою», а не Свєтою чи Світланою, як завжди, та одразу зрозуміла, що Андрій поряд і все чує. Назвавши у відповідь Марину “Мариночкою”, Світлана дала зрозуміти подрузі, що зрозуміла її і буде обережна.

Минуло два дні після тієї розмови і тепер уже Марина дзвонила до Світлани.

— Мариночко, я дуже рада тебе чути, — сказала Світлана. — Добре, що ти зателефонувала.

— Я теж за тобою скучила, Свєточко, — відповіла Марина.

Зрозумівши, що чоловік Світлани поряд і все чує, Марина хвилин двадцять говорила про всяку нісенітницю, а потім перейшла до головного.

— А я чого дзвоню, — сказала вона. — Ось вирішила піти від свого чоловіка.

– А до кого?

– Ти його не знаєш. Дуже хороша людина. Очолює якусь мильну оперу. Завтра вранці він за мною приїде. І коли Андрій піде на роботу, я зберу свої речі і піду.

– А діти?

— А що діти, — розважливо відповіла Марина. — Діти виростуть і зрозуміють. А доти нехай із татом живуть. А я їм аліменти платитиму. Тільки ти своєму Сергію поки що нічого не кажи. А то він одразу моєму все доповість.

— Гаразд, — відповіла Світлана. – Не скажу.

Вже за годину Андрій знав, що його дружина збирається завтра піти з дому, а дітей залишити йому.

“Візьму її на місці злочину, – думав він, – накрию обох в той самий момент, коли вона виходитиме з під’їзду і сідатиме в його машину”.

Домовившись із начальством, Андрій не вийшов на роботу. Він чатував на вулиці, стоячи за рогом сусіднього будинку.

Машини під’їжджали до під’їзду та від’їжджали, але не ті. Андрій нервував.

Додому Андрій повернувся до вечері. І одразу зрозумів, що дружина нікуди і не збиралася йти.

«Цей дурень, мабуть, щось переплутав, — думав Андрій, — йому, швидше за все, не про мою дружину розповіли, а про іншу. А я, ідіот, повірив».

– Тобі щось не подобається? — спитала Марина, помітивши кислий вираз обличчя Андрія і те, як ліниво він їсть.

— Все подобається, — сердито відповів Андрій. – Все відмінно. Просто я трохи втомився. Чи маю я право втомитися? Чи, на твою думку, я не людина, а машина? Ну от і все! І відчепись від мене!

Автор: Михайло Лекс