– На, забирай! Це через тебе вона народилася, ось і виховуй сама!

Я виросла в невеликому селі, була єдиною у батьків. З раннього дитинства я була дуже економною, завжди відкладала гроші, не знаючи на що. Вчилась  я дуже добре, а після закінчення школи поїхала в обласний центр на навчання.

Я жила в гуртожитку, вчилась на бюджеті, отримувала високу стипендію і навіть трохи підробляла продавцем. Закінчивши навчання, я знайшла дуже хорошу роботу і залишилась жити в місті. Батьки дали мені трохи грошей, я додала всі свої заощадження і купила двокімнатну квартиру.

Я жила спокійним, щасливим життям, поки минулого року зранку мене не розбудили непрохані гості.

– Тітко Ірино, доброго ранку. А Ви яким вітром? – я здивовано подивилася на родичку, що стояла за моїми дверима в неділю о сьомій ранку.

– А тобі що, мама не дзвонила? Ми з нею домовилися, що ми з Ніною у тебе поживемо. Нагуляла вона у мене, ось, приїхали від плоду позбавлятися. А то нас в селі, сама розумієш – рознесуть все по всім. А як її потім таку заміж видавати? – примовляла двоюрідна тітка, проходячи у квартиру і затягуючи за собою дівчину років 18.

– Ось, знайомся: Ніна моя. Гуляща! – тітка дала дівчині запотиличник. – Ну, Роззувайся! Що встала! – крикнула тітка Іра на дівчину. Та, від окрику матері, втиснулася голову в плечі й почала розшнуровувати черевики.

Поки гості роззувалися, я пішла в кімнату і подзвонила мамі:

– Мамо, про що ви домовлялися?

– Ти годину бачила? – обурилася мама.

– Бачила, уяви собі. Ти якого дідька тітку Іру до мене відправила?

– Кого? А, Іру. Вона дзвонила днями, про тебе питала. Я сказала їй, що ти з хлопцем живеш. Що, приїхали все-таки?

– Мамо, ти така догадлива! Робити то, що? – я була в розпачі.

– Ну, придумай що-небудь і швидше. А то Ірина вона така – і на пів року може залишитися. Удачі тобі!

– Мамо! – я не встигла, мама кинула трубку, залишивши мене наодинці з настирливою родичкою.

– Аліно! Я помиюся сходжу, ти за моєю недолугою приглянь, щоб не втекла. А то втовкмачити собі в голову – народжувати вона буде! Любов у них! Ти мені рушник і шампунь дай, а то в сумку вони не влізли. – тітка Іра з’явилася на порозі кімнати.

Варто було тітці сховатися в ванній, як на мене насіла її дочка:

– Випусти мене, а? Міша слідом за нами їхав. Він як почув, що мати мене на аборт тягне, відразу прийшов руки моєї просити. А вона його прогнала, говорить за сина Данилюка мене видасть, мовляв у них п’ять корів, а у Михайла мого тільки вітер в голові та рожа гарненька. Ну, будь ласка, Аліна! Мене мама не слухає, обіцяє дурь з голови вибити, а ми дійсно один одного любимо!

– Років-то тобі скільки, наречена?

– Двадцять майже, я просто виглядаю молодше. Відкрий, а? – Ніна дивилася на мене своїми шукаючими підтримки очима.

Я не змогла відмовити. Якщо у 20 років дівчина хоче народжувати, тим більше збираючись заміж за батька дитини, то це тільки їхня справа. А тягнути дочку позбавлятися від рідного онука, щоб потім прилаштувати в більш вигідні руки – це низько.

Ніна пішла, гаряче подякувавши мені на прощання. Тітка Іра вийшла з ванни задоволена. Вона оглянула квартиру, моментально насупився і запитала:

– А моя де?

– З нареченим. – я знизала плечима.

– Ах ти! Я ж по-родинному тебе попросила! І що тепер буде! Дочка мати-одиначка! Як ми дитя-то підіймати будемо? – розкричалася тітка Іра.

– Але вона до Михайла своєму пішла! Одружитися хочуть. Чому Ви чужому щастю заважаєте? – заперечила я.

– Немає ніякого Михайла! Зґвалтували дівку! А вона вперлася – буду народжувати й все тут! Ну спасибі тобі, зробити послугу!

Тітка Іра зібралася і пішла на пошуки дочки. Увечері вона прийшла, забрала свої речі, плюнула в мою сторону і пішла.

Пройшло трохи більше як рік. Дежавю: сьома ранку неділі, дзвінок у двері. Я відкриваю, там стоїть тітка Іра з кричущим згортком на руках.

– На, забирай! Твоїми стараннями вона народилася, ось і виховуй сама!

– Тітко Ірино, а Ви при своєму розумі? – я ошелешено дивилася на дуже постарілу жінку.

Вона пройшла, вручила мені дитину, сіла на стільчик і розплакалася:

– Любов неї трапилася, втекла, дитину кинула. Записку написала «не шукай» і втекла. А я куди з внучкою на руках? Жити ми на що будемо? Все через тебе! Та будь ти проклята! – тітка Іра вискочила з квартири й втекла, залишивши дитину мені.

Я зателефонувала мамі й пояснила ситуацію.

– Мамо, що робити? Вона кричить!

– Зараз приїду, тримайся там!

Мама позичила у сусіда дитячу переноску і примчала, з сумішшю, пляшечками та памперсами. Погодувавши дитини, мама забрала дівчинку:

– Поїду в село, поговорю з Іриною. Грошима допоможу, в перший час. А що робити? Не в дитбудинок  рідну кров здавати!

Вони домовилися. Не тільки між собою, а й з іншими родичами. Щомісяця, хто скільки зможе, будемо відправляти тітці Ірині на внучку. Мене, як непряму винуватицю, обклали даниною в 500 грн  щомісячно.

Мені, якщо чесно, і не шкода. На добру справу гроші підуть.