На таку пропозицію руки і серця я просто не могла погодитись

З Михайлом ми познайомилися в парку. Цю лавочку, прикрашену різьбленим серцем, постійно використовували наречені для створення «тематичних фотографій». Але це було тільки у вихідні дні, а решту часу лавочка пустувала, притягаючи таких, як я. Всіх, хто втратив своє щастя, залишився наодинці зі своїм горем,  і таких було досить багато.

Але мені пощастило більше за інших, у мене був синок Матвій. Він залишився єдиним нагадуванням про коханого Степана, який загинув при падінні літака.

Михайло просто сказав: «Привіт». Він простягнув мені ромашку і запропонував поворожити. А потім запитав, чи мій це пацан. Я гордо відповіла, що так. Матвій посміхнувся незнайомому дядькові, але потягнув мене геть від цієї лавочки, кажучи, що йому стало холодно. Мій син начебто заздалегідь знав, що ця людина не принесе в наше життя тепло і любов.

Раніше я не вірила в приказку – «клин клином вибивають», а даремно. Так сталося і зі мною. Метелики в животі вже не були настільки відчутні як десять років тому, але щось схоже все-таки було. Незнайомий чоловік перетворився на звичного і навіть приємного співрозмовника. Потім був рік спільного життя. Син, я і Михайло.

Мені чомусь здавалося, що все якось не так. І все встало на свої місця, коли Михайло попросив мене стати його дружиною. Я зраділа, навіть розплакалася. А потім він додав, що сина я повинна відправити жити до своєї мами, інакше сім’ї у нас не вийде. Так між нами завжди буде стояти мій перший чоловік.

–  Вибирай – або він, або я. – не вагаючись сказав Михайло.

І я його не звинувачую. Намагаюся його зрозуміти, він має право жити так, як хоче. Кажуть, чужих дітей не буває, але це неправда. Вони є, і вони чужі навіть не генетично, чужі для наших душ.

Вибору для мене немає і не існувало ніколи, мій син – це частина мене. Дуже шкода, що для любові є перепони. Хоча чи була це любов, якщо є якісь перепони.