На роботі чи при друзях чоловік слова сказати не може, зате коли ми самі і репетує, і кулаком стукає

Як мене дістала поведінка чоловіка, це не передати словами. Коли треба на роботі чогось досягти або комусь відповісти, він затикається і мовчить, все терпить. Натомість удома хвіст розпускає. Кричати на мене може, навіть кулачком своїм по столу стукає. Весь із себе такий мужній, голова сім’ї.

Тільки в цій сімʼї давно вже я все тягну на своїх плечах. У мене і посада вища, і зарплата, і з мене щось ніхто не жартує в нашій компанії.

Поки я була юною та закоханою, не звертала увагу на таку дивну поведінку чоловіка. У скандалах звинувачувала себе, адже це я погана, довела коханого.

А останні місяців сім почала прозрівати. Зі мною поруч, виявляється, не чоловік, а його жалюгідна подоба. За себе чи за мене постояти перед іншими він не може. Зате на мене голос підвищити – це просто.

На роботі він мріє про підвищення, але йому вкотре відмовляють. Він приходить і психує вдома, а на просте запитання “ти ходив дізнаватися, чому так?” починає кричати, що це нічого не змінить.

Його премії позбавили, бо другий співробітник йому пізно інформацію передав – чоловік проковтнув. Правда вдома вирував, як лев у клітці.

Зустрічаємось із друзями, нашими спільними, до речі. Так над ним частенько жартують і часом це вже зовсім негарні жарти. А чоловік знову мовчить, усміхається, не конфліктує. Дійшло до того, що замість чоловіка доводилося відповідати цим “дотепним” людям мені, бо неприємно, що мого чоловіка так безжально підколюють.

Мені ж потім удома доводилося слухати його крики, що навіщо я взагалі полізла, виставила його слабаком. Наче це моя вина, а не він сам себе таким виставив.

Якщо раніше я мовчала, шукала проблему в собі, то тепер на крики чоловіка відповідаю своїми. Мене не лякають його верески та грізні потрясіння кулачком.

А він замість того, щоб якось вирішити проблему, ображається і йде спати в зал, на кшталт, цим він мене карає. Ну, рік тому, я могла б із цього приводу переживати, але тепер мені просто начхати.

Навіть коли чоловік із гучними хлопками дверей почав у ніч кудись йти, у мене і тоді нічого не брязкотіло. Куди може піти? Тільки до мами, яка йому досі готова соплі витирати.

Нещодавно у нас стався великий скандал. Чоловік знову на роботі отримав догану, хоча насправді не був винен.

– І що? Ти розібрався чому, чи як завжди? – поцікавилася я.

Чоловік почервонів, почав кричати, що не потерпить у своєму домі такого відношення до себе, я ж його дружина повинна його підтримувати, а не ось це ось все.

Тут уже кулаком по столу вдарила я. Розповіла, як мізерно він виглядає, боячись відповісти тим, хто може його звільнити чи висміяти, зате намагаючись відігратися потім на мені.

Раніше це проходило, але тепер ні. І це не його дім, ми цю квартиру разом винаймаємо, і договір, до речі, оформлений на мене, тому чоловік може збирати свої речі і бігти до мами, я його більше терпіти не збираюся.

Чоловік так розгубився, що навіть завмер на місці, а потім постарався перевести конфлікт на жарт, спустити все на гальмах, навіть вибачився, що розлютився. Але я повторила, щоб він викидався з квартири.

– А то що? – із викликом запитав чоловік.

Я відповіла, що якщо не хоче по-доброму, я зателефоную до пари друзів і йому допоможуть залишити квартиру. Чоловік мало не задихнувся від обурення.

Але потім зібрав речі і пішов. Наступного дня дзвонив вибачатися, але був посланий, як і його мама, яка спробувала на мене наїхати, що я зовсім берега поплутала, раз чоловікові погрожую.

Не хочу більше мати з цією сіміейкою нічого спільного. Розлучення та дівоче прізвище, а вони нехай живуть як хочуть.