На мамине запитання “А що ти пам’ятаєш про бабусю?” я не знайшла, що відповісти…

Ця ситуація з мого життя нагадує  мелодраму. Ми з сім’єю приїхали в гості до бабусі, провідати її, адже давно не бачились. Ми посиділи годину, попрощалися, а звідти в аеропорт. Ми переїжджали на постійне місце проживання в іншу країну.

Як тільки наш літак приземлився в Мадриді, пролунав телефонний дзвінок. Бабусі не стало. Вона просто заснула і не прокинулась.

На похорон я приїхати не змогла, але мене ніхто і не змушував. Я в сім’ї молодша внучка, а тому для всіх  назавжди залишуся  маленькою. Однак мама в горі кожен день дзвонила мені.

Кожен день я чула про те, яким світлою людиною була бабуля. Віддала життя на виховання дітей, внуків і правнуків. Всіх виростила, вигодувала, вивчила і так далі. Після дідуся, який помер 45 років тому у бабусі нікого не було. Кожна мамина репліка невербально вимагала від мене відповіді та підтвердження.

Перші три дні я  змогла обійтися простими “Так. Ага. Ну так” Однак згодом потрібні були відповіді. І ось тут я вже не знала, що сказати.

Мені не хотілося говорити мамі, що я не пам’ятаю нічого хорошого. Мені не хотілося говорити їй, що я сприйняла це просто як новину, навіть не плакала. Що не було емоційних думок. Що я просто сподівалася, що бабуся нарешті не одна. Що вона зустріла дідуся.

– А що ти пам’ятаєш про бабусю? – через тиждень задала мама питання.

Воно налякано мене і застало зненацька.

– Пам’ятаєш як вона тебе любила?

А я не пам’ятаю. Я пам’ятаю, як на мене, наймолодшу з внуків, її любові не вистачило. Я пам’ятаю, як мене били ременем за те, що я погано їм. Я пам’ятаю як цукерки, куплені мамою, у мене забирали, щоб віддати старшому братові, синові мого дядька. Я пам’ятаю з яким задоволенням мамі описувалися всі мої “страшні гріхи”, щоб вона мене суворіше покарала. Як мене штовхали в сніг і залишали позаду, бо я повільно йшла. Як називали повією, коли мені зателефонував хлопчик запитати ДЗ. Нам було по 11 років.

Але сказати це все мамі я так і не змогла. Або добре, або ніяк…