– На дачі сиро і холодно, заберіть мене, – ридає мама

Як же добре було взимку – жодних прохань щодо триклятої дачі. Але все, сніг зійшов, маму потягло у свої угіддя. Нікого не слухала, прогноз погоди їй не указ, у неї все продумано. Спочатку виїла всім мозок, щоб її туди відвезли, а тепер ниє, щоб її звідти забрали, бо раптом там виявилося сиро й холодно.

Мама зі своєю дачею гасає, як із писаною торбою. Добре б вона тільки сама по ній божеволіла, але вона ж так не вміє, їй треба всіх дістати. Спочатку її туди відвези, потім ще купу раз з’їзди з нею туди-сюди, щоб вона забрала все, що не додумалася взяти вперше або забула, а потім все літо їзди їй допомагати і в перервах вислуховуй її ниття, як вона втомилася, допомоги ніякої від нас немає, а вона вже не молоденька одна там скакати.

Дачний обов’язок з’явилася в нас п’ять років тому. Мама вийшла на пільгову пенсію, заявила, що живити вдома ціле літо вона не має наміру, тому купує дачу. Ми всі, тобто я з чоловіком і сестра теж із чоловіком, знизали плечима – хочеш, значить, купуй. Нам ці садово-городні радощі без потреби.

Мама купила дачу. Звичайно, величезних коштів вона не мала, тому дача і далеко, і не в найкращому стані. Перше літо ми там усі майже жили. Чоловіки самотужки ремонтували будинок і будували туалет, а ми з сестрою фарбували, мили, прибирали сміття, допомагали мамі з обрізанням всього, що їй не сподобалося. Не літо, а жах.

– Нічого-нічого, цього року попрацювали всі дружно, зате вже наступного року нічого не доведеться робити, я вже сама тут ходитиму, – заспокоювала сяюча від радості мама.

Але не тут було. Наступного року спочатку треба було її з усім її скарбом перевезти туди, бо вона планувала їхати на все літо. А потім почалися прохання – а відвезіть у місто помитися, у літньому душі не те, а привезіть назад, на автобусі душно, а зберіть теплиці, я сама не зможу. Загалом тисяча і одне прохання.

Чоловіки у нас із сестрою вже змирилися, що кататися ми будемо сюди постійно і спробували випросити у мами дозвіл поставити лазню, щоб у них був хоч якийсь стимул їздити туди. Що ви! Мама за кожен сантиметр свого городу боролася, як левиця, хоч половина так і залишилася незасадженою.

Зяті образилися, і їх важко звинувачувати. Вони там майже літні вихідні пахнуть, як бобики, а їм навіть душу відвести не дають. Нам із сестрою було сказано, що лавка з добровільно-примусової допомоги нашій мамі прикрита. Відвезти-привезти ще куди не йшло, а все інше – хай сама колупається чи людей наймає, якщо їй так пече.

Сказано – зроблено. Мама, звичайно, на них образилася, мовила, що взагалі їй це все не потрібно, вона заради нас же намагається, ось роки через три у неї там будуть усі посадки зроблені, все почне плодоносити, тоді ми ще заспіваємо. Поки що нічого не справдилося. Ми з сестрою в курсі, тому що, на відміну від чоловіків, у нас варіанта забити і не їздити немає – мама всю душу вип’є своїм ниттям.

Цього року у мами на дачу грандіозні плани. Вона познайомилася з якоюсь жінкою, яка просто гуру всяких садово-городніх справ. Вона дала мамі купу порад, і тій тепер горить все це випробувати, щоб нарешті ткнути нас у ніс своїм багатим урожаєм.

Коли встановилася більш-менш тепла погода, мама вже сиділа на чемоданах і постійно смикала – ну, коли вже поїдемо? Дощі зараз зарядять, що носа з будиночка не висунеш. після зими.

Але минулої п’ятниці мама таки задовбала в край сестру з чоловіком. Вони рано-рано в суботу заїхали за мамою, забрали її з купою барахла, абияк доїхали до дачі, тому що дачні та навколодачні дороги зараз добряче розвезло, вивантажили задоволену маму.

Зять допоміг їй затопити піч, наколов дров, а сестра витратила половину дня, щоб переконати маму не мучитися нісенітницею і не ризикувати, а повернутися з ними до міста. Мама ж уперлася – залишаюся. Сестра з чоловіком поїхали.

Вже у понеділок мама обірвала телефон усім – мені, сестрі, навіть зятям. Погано їй там, сиро та холодно. На вулиці працювати неможливо через затяжні дощі, і будиночок протоплюється повільно через них. Тому приїжджайте і забирай, мама в трубку просто плаче.

Зять одразу сказав, що він туди не поїде. Каже, і так ледве як виїхав минулого разу, мало не сіли на черево, а зараз взагалі не проїде. А в нас посадка машини нижча, якщо він ледве не застряг, то ми там сядемо точно. Та до того ж їхати треба у вихідні, бо в робочі дні ми по світлому туди не доїдемо, а в темряві такою дорогою борсатися небезпечно для життя.

Маминому життю та здоров’ю нічого не загрожує, якби це було не так, то зять із сестрою її силоміць би в машину тоді посадили та відвезли. Так, неприємно в непротопленому будинку сидіти, але хто її гнав? Треба було розумних людей слухати, а не перти, як лось через перелісок.

Але все одно мамині дзвінки сильно тиснуть на нерви. Відчуваю, що якщо до вихідних не погодиться, доведеться у дві машини туди їхати. Але це буде востаннє цього року, коли ми возили маму на дачу, ми вже домовились із сестрою.