Михайло увійшов у квартиру і завмер, почувши емоційну розмову дружини на кухні, він добре почув, що вона планує від нього піти і вирішив її переграти

Михайло не сказав Інні, що сьогодні йому не треба працювати. Як завжди, о шостій ранку, він прокинувся за будильником, поснідав і рівно о сьомій вийшов з під’їзду. Неквапом прогулявся мікрорайоном і хвилин через сорок повернувся додому.

«Діти, мабуть, уже пішли до школи, а Інна — на роботу, — подумав Михайло, — і можна спокійно повертатися додому та лягати спати».

У дитинстві Михайло так само ховався від мами, коли прогулював уроки. Ішов зранку, нібито до школи, чекав, коли мама піде на роботу, і щасливий повертався додому. Ось і зараз він чинив так само. Тільки тепер він ховався від дружини та дітей.

«Десь так собі до дванадцятої посплю, — думав Миїайло, піднімаючись пішки на восьмий поверх, — потім пообідаю, посиджу в комп’ютері. А перед приходом дітей піду погуляю і повернуся додому, як завжди, коли приходжу з роботи, рівно о п’ятій. Життя прекрасне. Я найщасливіший чоловік і батько на світі. Як добре, коли є діти, за якими стежить дружина, яка заробляє 40 тисяч на місяць».

Михайло спокійно відчинив двері квартири.

«Навіть якщо Інна чи діти ще вдома — нічого страшного, — думав чоловік, — скажу, що погано почуваюся і тому повернувся».

Увійшовши до квартири, Михайло зрозумів, що дітей уже немає, а ось дружина ще вдома; і за зачиненими дверима на кухні з кимось розмовляє.

“Чого це вона? — Михайло завмер у коридорі. — Досі сидить удома? На роботу не збирається? З ким вона там розмовляє? По телефону, чи що, розмовляє? Точно, по телефону».

Він хотів знову піти погуляти, але одна фраза дружини зацікавила його, і він вирішив дослухати телефонну розмову до кінця.

— Якщо ми одружилися за розрахунком, то я прорахувалася, — голосно й емоційно говорила Інна. — Він, звичайно, отримав своє сповна. Він має і квартиру, і двох дітей. Усі його мрії та мрії його мами справдилися. І все – завдяки мені. А що в мене? Що я маю? Хіба я про це мріяла, коли виходила за нього заміж?

«Ось змія, — подумав  Михайло. — Вона, виявляється, з розрахунку за мене заміж виходила. І ще сміє стверджувати, що і я теж одружився з нею за розрахунком. Цікаво, а який у неї розрахунок був щодо мене?

— На що я розраховувала, питаєш? – казала Інна. — Думала, що він стане добрим батьком, дбайливим і розуміючим чоловіком. Розраховувала, що він багато чого доб’ється, як інженер. Він мені здавався цікавою людиною.

«Можна подумати, що я не такий? – обурився Михайло. — Можна подумати, що я не цікава людина, не дбаю і не розумію її. Та я б зараз уже головним інженером був, якби не інтриги на роботі та не заздрість колег. Не всі такі пробивні й уперті, як ти, Інна. На Землі є такі, як я: тихі, скромні люди».

— Ти ж мене добре знаєш, Руслане, я жінка терпляча, і можу витерпіти багато чого, — продовжувала Інна. — Але з Михайлом навіть мого ангельського терпіння не вистачає. Як від чоловіка і батька — толку від нього, як від козла — молока. Бестолочь ще та.

Та й на роботі у нього погано. Дисертацію закинув. Грошей не заробляє. Сидить на якійсь дивній посаді на своєму заводі за десять тисяч на місяць і не збирається нічого міняти. А чого йому міняти? Його і так все влаштовує. У мене зарплата велика, чого йому хвилюватися. Ось тому я і вирішила піти від нього.

«Піти від мене зібралася? — злякано подумав Михацло. — Цього мені тільки не вистачало. На що ж я тоді житиму? А головне – де? Хіба до мами переїхати? А хто за цю квартиру буде розплачуватися? Я? У мене та грошей таких немає. Так, у мене тепер взагалі ніяких грошей немає. І невідомо, коли будуть.

Ще вчора Михайло попросили піти з роботи по-доброму. Директор так прямо й сказав:

— Вибач, Міша, але такі фахівці, як ти, нам і задарма не потрібні. Так що краще попрощатися по-доброму. Бо сам розумієш, можна й по-поганому тебе звільнити.

— А за що мене по-поганому звільняти? — сумно поцікавився Михайло. — Ніби нічого такого не зробив.

— За профнепридатність, — директор розвів руками, — поки що тільки за це. Але краще, Міша, якщо ти звільнишся по-доброму. Тож давай, не створювай собі ще більших проблем. Пиши заяву «за власним побажання», і ми тебе вже сьогодні розрахуємо.

— Я згоден по-доброму, — сумно сказав Михайло. — Хоча… Я так звик до нашого заводу. Адже я прийшов сюди відразу після інституту.

— Значить, Міша, настав час нам попрощатися з тобою, — сказав директор, — бо сил більше ніяких немає терпіти тебе.

— Ну, якщо сил немає, тоді, звичайно, — зітхнувши, погодився Михайло, — я піду по-доброму.

Йому навіть дозволили не відпрацьовувати два тижні.

Дружині Михайло нічого не сказав. Вирішив, що з ранку йтиме, як завжди, а потім повертатиметься додому. Так само, як робив у дитинстві. Він думав, що найближчим часом знайде собі іншу роботу тисяч на десять на місяць, і все буде як раніше.

І ось треба такому статися, що вже першого ж дня Михайло випадково почув розмову дружини по телефону з якимсь Русланом.

«Піти вона від мене надумала, — думав Михайло, причаївшись у коридорі. — Куди ти підеш? У тебе двоє дітей – це раз, а по-друге, голубка моя, йти тобі нікуди. Це в мене тут недалеко мама живе, і я будь-якої миті можу до неї втекти. А ось куди тобі податися, не знаю».

— Я вирішила втекти від нього до тебе, Руслане, в якийсь будній день, — казала Інна. – Сьогодні у нас що? Вівторок? Значить, сьогодні і завтра я збираю всі свої речі, а в четвер, зранку, як тільки він піде на свою роботу, а діти — до школи, я і втечу.

“Ну, ти подумай! — жахнувся Іннаь. — А дітей на кого кинеш? Повернуться діти зі школи, запитають: “Де мама?”, Що я їм скажу?

— Щодо дітей, Руслане, не хвилюйся, — казала Інна, — дітей я йому залишу. А чого? Він їм не чужа людина, а рідний батько. Я з ними вже майже десять років маюсь, ось нехай він тепер з ними займається. З мене досить. Вирішено! В четвер! Як тільки він піде на роботу, а діти до школи, тільки мене тут і бачили.

«Ах, ти, Інна Миколаївно, — подумав Михайло. — І як хитро все придумала. На мене дітей вирішила лишити. Як їй тільки на думку таке спало?»

– А що тебе дивує? – казала Іннаа. – Що я від дітей відмовляюся? То я не відмовляюся. Я аліменти платитиму. Готова половину зарплати віддавати. А це щонайменше двадцять тисяч на місяць. Думаю з його десяткоюою їм на трьох за очі та за вуха. А я з дітьми раз на тиждень зустрічатимуся, в кіно ходити чи ще куди, якщо настрій буде. А не буде настрою, так і не зустрічатимуся.

«Ага, як же, — думав Михайло. – Чекай. Знайшла останнього. Гадає, що зі мною так можна. Зустрічатиметься з дітьми вона буде за настроєм. І не мрій! Не дочекаєшся”.

— Якщо він відмовиться від дітей? – перепитувала Інна. — Це вже не мої проблеми будуть. Нехай робить що хоче. А я на розлученні так і скажу, що ніяка їм — не мати. Скажу, що це він і його матуся мене вмовили стати мамою двох дітей, а мені це й задарма не треба було. Ось нехай тепер удвох і ними займаються. Адже вони так мріяли про це.

“Про що про це ми з мамою мріяли?” – Не зрозумів Михайло.

— Про що мріяли? – продовжувала Інна. — Він про дітей, і щоб будинок був повною чашею. А вона – про онуків. Ну, ось і отримаєте. І дім, і дітей, і онуків. Все – у комплекті. Щоправда, квартира ще не виплачена. Але це вже не мої проблеми. Мені ця квартира не потрібна.

«Так, так, так, — швидко розумів Михайло. — Як же мене вчасно звільнили з роботи. Адже, якби не звільнили, я не повернувся б зараз додому і нічого не взнав. Уявляю, що тоді мене чекало».

— Що з квартирою, питаєш? Так за неї ще п’ятнадцять років треба віддавати. Ось нехай він і дає їх.

І це вирішила на мене повісити! – подумав Михайло. — Ах, ти, вовчиця!

— Чому розлюбила, питаєш? – продовжувала Інна. — Так він зробив усе можливе для цього.

“Ах так! Значить, це я винен у всьому? Так?» – подумав Михайло.

— Звичайно, він сам у всьому винний, — сказала Інна. — Адже ми як одружилися, так одразу в нього ніби з головою щось трапилося. Він якось одразу з чоловіка перетворився на дитину. Як таке можливо? Сама не розумію. Чим проявляється?

Ну, по-перше, став примхливим. По-друге, безпорадним. А по-третє, прийде з роботи, поїсть, навушники на голову натягне і в комп’ютер свій уткнеться. Ну точно — підліток п’ятнадцяти років.

«Капризний? Безпорадний? Уткнеться? – подумав Михайло. — Це я? А якщо людина втомилася після роботи? Якщо у нього нерви межі? Захотіла людина відпочити після роботи біля комп’ютера! Що? Права не маю?

— От і я говорю. Сорок років чоловікові, п’ятий десяток уже пішов. А все з дитинством розлучитися не може. Ігроман.

«Сорок? — жахнувся Михайло. — Та мені нещодавно лише 39 виповнилося. Ось, змія».

— Здавалося б, ну візьмись за розум, знайди в собі сили! А він – ні! Все в ігри якісь грає. Він так все життя і буде в іграшки грати, а я мучся з ним? Навіщо мені це треба? Ну, гаразд, двоє дітей – це я сама постаралася. Могла б і не піддаватися на вмовляння. Але третього мені, виходить, що підкинули? Так?

«Ах, підкинули, — подумав Михайло. — Ну, дякую тобі, Інночка. Мене, виявляється, підкинули тобі».

— Та ось, будь ласка, ще: днями зазирнула йому через плече, подивилася, чим він там займається на своєму комп’ютері. Думала, що, може, чогось серйозного там робить. То ти не повіриш. З якимись драконами бореться.

«Я вже на дев’ятому рівні, — обурювався Михайло, — вона думає — це так просто!? А у них на кожному рівні голів дедалі більше».

— Навіть якщо у нас з тобою нічого не вийде, Руслане, нічого страшного, — сказала Інна. — Мені головне зараз — це піти від нього. Якщо пошкодую, що від нього пішла? Так я завжди можу повернутися назад. Впевнена.

Він мені що завгодно пробачить і на все погодиться, аби я завжди поряд з ним була. Кохає мене, кажеш? Це не кохання, це страх залишитися без няньки, яка все за тебе і для тебе робить.

Що? Я? — сміливо подумав Михайло. — Боюся залишитись без тебе? Все пробачу, аби ти була поруч? Ну, це вже верх нахабства. Таке, Інно, горді і знаючі собі ціну чоловіки не прощають!

— Отже, два останні дні тільки й залишилося з ним помучитися. А в четвер з ранку по-раніше — тільки мене тут і бачили. Уявляю його фізіономію, коли він дізнається, як я залишила його з двома дітьми. Ну все. Мені час на роботу. Увечері зідзвонимся.

Михайло якомога тихіше швиденько покинув квартиру і побіг униз, перестрибуючи через дві сходинки. Вибігши надвір, він сховався за рогом сусіднього будинку і став спостерігати за своїм під’їздом. Інна вийшла хвилин за п’ять.

Михайло трохи зачекав і повернувся до квартири. Він швидко зібрав усі свої речі і вже за сорок хвилин їхав у таксі до мами.

Інна повернулася додому невдовзі після від’їзду Михайла. Вона зрозуміла, що план її вдався, і чоловік сам втік з дому.

“Інакше, – подумала Інна, – його було не вигнати”.

Вона вже кілька разів намагалася це зробити. Але жодні розмови на Михайла не діяли.

— Це мій дім, тут мої діти, ти моя дружина, а я людина відповідальна, і тому нікуди я звідси не піду,— говорив Михайло щоразу, коли у Іннри лопався терпець і вона вказувала йому на двері. — Дітям потрібний батько. Тим більше, що в нас двоє синів. Хто, якщо не я, навчить їх усьому, що треба знати у житті? Хто, якщо не я, підготує їх до суворих життєвих випробувань?

А вчора Інна дізналася, що чоловіка звільнили з роботи. Їй зателефонувала знайома з відділу кадрів. Інна чекала, що чоловік хоч щось скаже з цього приводу. Але він весь вечір мовчав, а вранці пішов із дому, як нічого не було.

Ось тоді Інна і зрозуміла, що Михайло вирішив вдавати, що працює. Вона дочекалася його і голосно поговорила на кухні сама з собою.

Добре вивчивши характер свого чоловіка, Інна розуміла, що нічим особливо не ризикує, знала, що гіршого не буде, і сподівалася на краще. Її надії справдилися.

Приїхавши до мами, Михайло одразу розповів їй страшну історію. Що у Інни з’явився Руслан, і вона хотіла втекти до нього, залишивши дітей та іпотечну квартиру напризволяще.

— Але Бог любить мене, — казав Михайло. — Він привів мене в потрібний час у потрібне місце, і я вчасно дізнався про підступні плани дружини. А при розлученні я скажу, що відмовляюся від квартири, і нехай вона за неї платить. А я ходитиму з дітьми у вихідні в кіно і платитиму аліменти.

— Спритно я тебе перехитрив, Інно? — поцікавився Михайло, коли шлюборозлучний процес завершився, і кожен отримав, що хотів.

— Так, — погодилася Інна. — Ти виявився розумнішим, ніж я думала, Міша. Напевно, я ще не раз пошкодую, що попрощалася з тобою.

— Це точно, — погодився Михайло.

Михайло влаштувався на якийсь завод змінним майстром, отримує свою десятку, живе з мамою в однокімнатній квартирі, платить аліменти на двох синів, іноді ходить з ними в кіно. І вважає себе найщасливішою людиною.

Інна також щаслива. Але знову заміж не поспішає. Насолоджується безтурботним життям незаміжньої жінки з двома дітьми після розлучення з чоловіком-інфантилом.