Ми одружились коли мені було 19 років, а Володі – 23. Через п’ять років після одруження в нас уже бала хороша робота і ми вирішили завести дітей. Кілька років ми намагалися, але у нас не виходило.

Ми пройшли обстеження і виявилося, що я безплідна. Мене це дуже налякало. В той момент  я подумала, що мій чоловік розлучиться зі мною. Навіщо йому потрібна дружина, з якою не вийти продовжити свій рід?

Я була шокована новиною про своє безплідді. Коли в черговий раз я впала в депресію, Володя ласкаво взяв мене за руку, посадив поруч з собою на диван і спитав:

– Що між нами відбувається?

Я втомлено знизала плечима. Говорити не хотілося, адже і так все ясно. Минали тижні, місяці й ми почали трохи зближуватися з чоловіком. Несподівано за вечерею він запропонував мені взяти дитину з дитбудинку. Я не знала, що на це відповісти, адже це чужа дитина, не наша. У мене не вкладалося в голові, як можна жити з чужою дитиною? Хіба можна полюбити чужу дитину?! Але все ж я погодилася. Чоловік наполіг, а там – життя покаже.

Ми поїхали в дитячий будинок, нам сказали, які документи потрібно підготувати й через два тижні все було готово. Нам показували різних дітей, мені було моторошно, адже дітей пропонували, ніби вони якийсь товар. Нас провели в дитячу кімнату.

Раптом мій погляд упав на сумного хлопчика років п’яти. Він стояв біля вікна, тримаючи в руках брудну і пошарпану іграшку. Я підійшла до нього і запитала, чому він сумує.

– Тому що я став не потрібен своїй мамі.  – відповів хлопчик зі сльозами на очах.

По моєму тілу пробігло легке тремтіння. Очі наповнилися сльозами. Я сказала йому, що я можу стати його мамою, якщо він захоче. Малюк відповів:

– Як? У мене вже є мама!

Я не знала, що відповісти. Адже це дійсно так. Всю ніч я не спала і думала про цього хлопчика. На наступний день я розбудила чоловіка і сказала, що ми терміново повинні забрати саме його. Я хотіла подарувати йому всю свою любов, яка ніколи не дістанеться моїй рідній дитині. Ви не повірите! Я закохалася в цю дитину з першого погляду.

Ми знову поїхали до притулку, нас ближче познайомили з цим хлопчиком – його звали Максим. І вже через кілька днів ми забрали його до себе додому. Спершу мені було дуже незвично, що з нами в будинку тепер живе дитина. Та й Максимку було ніяково, адже у нього тепер є тато і мама.

Він поводився так, ніби хотів опинитися знову в дитячому будинку: плакав, кричав, відмовлявся вечеряти, відмовлявся спати, говорив, що ми йому ніхто і не можемо вказувати. Щовечора я відчувала себе так,  ніби розвантажила вагон цементу. Щоночі Максим закочував істерики і я вирішила з ним поговорити.

– Знаєш, ми даруємо тобі всю свою любов, ми піклуємося про тебе. Кожен день ми намагаємося зробити все, щоб тобі було з нами добре. Я не знаю, з якої причини тебе залишила мама, але мушу сказати, що в житті у тебе будуть різні ситуації, в яких буде дуже важко встати з колін. Це життя і траплятися може всяке. Найголовніше – зуміти піднятися та з піднятою головою йти далі.

Як не дивно, він не закотив істерику і навіть обійняв мене, потім ліг і відвернувся до стінки. Минали місяці, Максим  підріс, сумлінно навчався в першому класі. Я помітила, що він не поводиться так, як раніше. Він став свідомим і дорослим.

Одного разу, підійшовши до мене, він сказав:

– Я хочу вибачитися за свою поведінку, я поводився жахливо. Ти дуже терпляча, інша б віддала мене назад в дитячий будинок, чого я і домагався. Я думав, що моя рідна мама за мною повернеться. Зараз я розумію, що мені дуже пощастило, що я з вами. Я вас люблю.

Він говорив, як дорослий чоловік. У мене потекли сльози з очей, я обняла його так сильно, як це тільки можливо. Відтоді Максим ніколи не хамив і завжди допомагав, якщо я просила його про це, або сам пропонував свою допомогу.

У якийсь момент я усвідомила, що це моя дитина. Всесвіт подарувала нам саме Максима. І неважливо, що його народила інша жінка, адже всю любов і ніжність він отримує від нас.