Ми влаштували для них гостинний прийом, а вони привезли нам аферу
Я народилась і виросла в невеликому селі. Після школи переїхала в обласний центр на навчання, а потім і на роботу тут залишилась. Я заміжня вже 3 роки. Ми з чоловіком багато працюємо та платимо іпотеку за трикімнатну квартиру.
Родичів у чоловіка мало, а у мене їх і в селі багато, і в нашому місті теж достатньо. З одними я дуже часто спілкуюсь, а інші є далеко живуть, тому близького спілкування не виходить. Одного дня мені подзвонила троюрідна сестра, з якою ми не бачились 4 роки.
– Даша, ми приїхали, зараз у мами, завтра-післязавтра зайдемо до тебе в гості, поспілкуємося?
– Так звісно. Давайте післязавтра на обід приходите.
Я гарячково починаю продумувати меню, думати, що надіти і як би все цікаво організувати. На наступний день біжу після роботи в магазин, потім додому. На наступний день беру на роботі вихідний, смажу, парю, готую шикарний обід. Чоловік теж взяв відгул на роботі.
І ось ми красивою дружною сім’єю чекаємо гостей. Чоловік вже хоче їсти, потроху тягає нарізку з тарілки та маскує порожні місця розкладанням, я красиво одягнена поправляю зачіску. Ура, дочекалися.
Обійми, поцілунки, «яка ти стала» і я, як гостинна господиня запрошую гостей до столу. Але мої гості чомусь говорять:
– Зачекайте зі столом. Ми спочатку хочемо вам дещо показати.
Проводимо гостей в іншу кімнату, вони просять 5 хвилин. Чоловік дивиться на мене в подиві. Нарешті, двері відкриваються:
– Проходьте.
Ми з чоловіком покірно проходимо, сідаємо на диван, складаємо руки на колінах. Родич починає:
– Гадаю ви коли-небудь чули про те, що всі наші бажання матеріальні. Про те, що ми гідні мати все, на чому зупиниться наш погляд …
Тут же розвішані по стінах якісь саморобні схеми, плакати бажань та інша нісенітниця. Чоловік совається на дивані, обід холоне. Чоловік сестри закінчив свій виступ, отримує оплески від дружини
– Чудово. А тепер я хотіла б познайомити вас з лінійкою продукції ….
Цілу годину ми слухали і дивувались, дивувались і слухали. Після лекції та невдалого «втюхування» нам своєї чудо продукції, родичі зібрали свої плакати й сказали:
– Ну, раз ви не хочете нічого купувати, то нам ніколи тут сидіти. До побачення, сподіваємося, що коли-небудь ви зрозумієте, що ми давали вам в руку «золоту вудку»
На цьому наша зустріч підійшла до кінця. Свій стан я насилу можу описати. Це образа, незручність перед чоловіком, вина за зіпсований день. Але чоловік у мене – людина з гумором, а тому коли за гостями зачинилися двері, сказав:
– Буває, пішли їсти! Давай Аню з Віталіком покличемо в гості.
Через тиждень виявилося, що родичі влаштували презентацію майже для всієї рідні. Найприкріше, звісно, що вони змогли вмовити бабусь купити у них продукцію. Одна витратила 3 тисячі, друга – 5, купивши абсолютно непотрібні їм товари.
Вже не знаю, чи стали їх «мрії реальністю» і чи багато роззяв вони зловили на свою «золоту вудку», але більше я цієї рідні не бачила. І, знаєте, не горю бажанням.