Ми робили все для сина, а він сказав, що ми з чоловіком справжні жебраки!

У нас з чоловіком один син. Зараз мені 40 років, а йому 45. Син відзначив своє 23-річчя. І напередодні свого дня народження, він заявив, що збирається жити окремо від нас. Оскільки він  вже не такий маленький і нічого йому жити з батьками.

Ми звичайно, тільки «за», адже це означає, що він подорослішав і став більш самостійним. Ось лише проблема – квартирою його забезпечувати повинні ми з чоловіком.

Своє житло він поки не може купити, а знімати відмовляється. Адже він тільки отримав диплом після університету. Ми йому ні в чому не відмовляли і намагалися купувати все, що він хотів.

Не можна сказати, що ми багаті і складаємо гроші в мішки, але на нормальне життя було досить. Ми не скаржилися, та й син нічого не говорив. Адже він завжди був одягнений пристойно, та й на дрібні витрати отримував від нас гроші. Часто віддавали йому краще, при цьому закривали очі на власні потреби.

У нас  дві окремі кімнати. У сина є своя, і його ніхто там не чіпає і не заважає йому. За бажанням він завжди міг запрошувати своїх товаришів, або дівчину, ніхто йому нічого на це не сказав би. І в цілому він виріс в повній свободі і без жодних обмежень. Ми вважали себе хорошими “ліберальними  предками”.

І ось до чого це нас привело. Тепер наша єдина дитина вимагає розміняти житло, щоб отримати дві квартири по одній кімнаті, щоб жити окремо: оскільки йому не подобається жити поруч з батьками.

Ми з чоловіком намагалися поговорити з ним, як часто це робили раніше, спокійно і тихо. Раніше нам завжди вдавалося вирішувати різні ситуації без сварок і скандалів.

Ми говорили йому що, невідомо чи вийде за цю квартиру отримати дві однокімнатні в хорошому місці і стані. Ми ще спокійніше поставилися б до обміну якби у нас було три кімнати і площа побільше. Але, ми з чоловіком впевнені, що він сам повинен заробити собі на житло. Адже він уже дорослий чоловік, і дитячі роки закінчилися.

Ми допомогли йому у всьому, що було в наших силах, а далі нехай самостійно. І до того ж це ж йому захотілося пожити в окремій квартирі.

Коли ми намагалися з’ясувати, що сталося, то він починав кричати на нас…  просто жах. А в кінці і зовсім сказав, що у нього батьки справжні жебраки! Він твердив, що ми, як батьки зобов’язані надати йому житло, і якщо ми не можемо цього зробити, тоді і зовсім, навіщо ми його привели в цей світ. І навіть називатися «батьками» після такого ми не гідні! Ось яку подяку ми отримали після стількох років турбот і виховання …

Це був кінець. Ми посварилися зі страшною силою, і тепер син на нас образився і навіть не дивиться в наш бік. Чоловік мене заспокоює, каже, що правда на нашому боці, а син позлиться і заспокоїтися. А ось я не впевнена. Можливо, він і має рацію?

Може, якщо вже ми народжували його, тоді ми насправді мали б і житло йому придбати. А не відповідати йому що він дорослий, і має заробити на нього самостійно. Та й до того ж де він зможе такі гроші заробити, якщо тільки закінчив університет?

Та й зараз таке складне життя. Тепер стало куди складніше, не так,  як раніше. А ми йому таке сказали … Не знаю …

Але, якщо подивитися з іншого боку, ми ж його не проганяємо з цієї квартири. І тут можна нормально жити, і спокійно! Але ж ні, він хоче пожити окремо в своїй квартирі, яку йому подадуть на блюдечку, просто тому, що він зараз так захотів. Складно вирішити що-небудь.

Можливо, насправді з нас не вийшло хороших батьків і наш син в цьому має рацію …