– Ми переїдемо. Тато допоможе купити квартиру. А вже народжувати мені чи ні – вибачте, але це не Ваша справа і не Вам вирішувати
Моя свекруха майже 10 років жила зі своєю дочкою і зятем, а потім і з внуками. Люба, моя зовиця, завжди була дуже розумною жінкою. Чому вона вирішила покинути чоловіка і дітей і виїхати в Іспанію на роботу – я не розумію.
Чоловік Люби, Микола, прожив разом з дітьми й тещею недовго – через кілька місяців після виїзду дружини, він вирішив взятися за влаштування свого особистого життя. Нова пасія Миколи поставила умови – або вона, або його діти. Коля зробив вибір на користь жінки й теж зник з життя своїх дітей. Так Віра Антонівна залишилася одна з онуками, 8-річною Вікою і 6-річним Іваном.
Зрозуміло, ми з чоловіком не залишилися в стороні та всіляко допомагали Вірі Антонівні. Люба, влаштувавшись в Іспанії, стала перераховувати своєї матері гроші на дітей. А ось Микола просто зник з усіх радарів – ходили чутки, що він одружився і чекає поповнення в родині. Нічого дивного – чоловіки часто так роблять: нова сім’я – нові діти. А старі діти? А що такого? У них є мама й аліменти, нехай самі крутяться. Щоб допомогти свекрусі з онуками, ми з чоловіком, за її наполегливою просьбою, переїхали зі знімного житла до Віри Антонівни.
Чоловік постійно працював, свекруха метушилася по господарству. Вона звільнилася з роботи під приводом турботи про внуків. Але саме на мої плечі, крім роботи, лягли турботи про нещасних дітей. Після роботи я бігла в садок за Іваном, вдома робила уроки з Вікою, потім годувала дітям вечерею і вкладала спати. Інакше, ніж без 3-4 казок, вони не засипали. Зараз вже Іван ходить в школу. Так що уроки я робила з обома племінниками. Та й кількість казок мені вдалося знизити до 1, в якій мама завжди повертається до своїх дітей.
Свекруха, начебто, забула колишні образи й причіпки, чоловік все більше часу проводив поза домом, а я загрузла в «недоматеринстві». У моєму розумінні, «недоматеринство» – це коли ти повинна і зобов’язана зробити все для щастя дітей, але вони не повинні тебе слухатися, а те, що ти їм говориш, легко скасовується бабусею. Якщо коротко – я повинна всім, а мені ніхто нічого не винен. Не повинен слухатися, не повинен чистити зуби на моє прохання, не повинен лягати спати, коли я прошу.
Крім усього іншого, все сімейство утримували ми з чоловіком. І квартплата, і закупівля продуктів, і забезпечення племінників – все лежало на наших з чоловіком плечах. Куди свекруха поділа ті гроші, які Люба надсилала на дітей – я не знаю. Коли завагітніла я – вдома вибухнув скандал.
– Мені б цих внуків підняти, а ти ще народжувати зібралася? – обурилася Віра Антонівна.
– Нещодавно мені стукнуло 27, по-моєму – саме час для материнства. У нас з чоловіком стабільна робота, мої батьки висловлюють бажання допомогти нам з окремим житлом. Чому ні?
– Ось виповниться Івану 18, ви свій борг виконайте, тоді й народжуй. А зараз – нічого. І сина мені не спокушай власною дитиною, у нього племінники на першому місці стояти повинні. А народжувати хочеш – забирайся геть із моєї квартири та народжуй, скільки влізе, тільки нас з сином не вплутуй, – заявила свекруха.
Я їй пояснювала, що у неї вдома народжувати й не збираюся:
– Ми переїдемо. Тато допоможе купити квартиру і ми з чоловіком переїдемо. А вже народжувати мені чи ні – вибачте, але це не Ваша справа і не Вам вирішувати.
Ситуація почала складатися таким чином: я – егоїстка, яка вирішила пожертвувати щастям племінників заради свого власного. Батьки племінників живуть кожен своїм життям і радіють – Люба скоро заміж виходить у своїй Іспанії, Микола – батько однорічного сина і щасливий в новому шлюбі.
Одна я не маю права на власну сім’ю, власних дітей і власне щастя. З чоловіком я поговорила – він був згоден переїхати. Мої батьки почали шукати нам квартиру, для покупки. Начебто, і свекруха стихла зі своїми випадами.
Я здзвонилася з Любою. За її словами, на дітей вона щомісяця відправляла близько 300-400 євро. У нас в місті більшість людей заробляє не більше 200 євро. Тобто, свекруха і племінники ні від кого не залежали б і без нашої з чоловіком допомоги.
Мама з татом купили мені квартиру. Не нам з чоловіком, а мені – вони її подарували. На тлі цього, чоловік вирішив залишитися зі своєю мамою. Його образило, що квартира, в яку він ні копійки не вклав, буде належати тільки мені. Я переїхала. На жаль – одна.
До чоловіка достукатися не виходить. Він, ні з того, ні з сього, повірив у свій святий обов’язок перед племінниками. І разом зі своєю матір’ю тепер ходить і всім розповідає, яка ж я погана. Так. Я тепер – зрадниця, що кинула двох дітей напризволяще. Кинула дітей, яким щомісяця мама посилає 300-400 євро і тато близько 50. Вони там прямо з голоду помруть, нещасні. І так каже свекруха. Цілком серйозно, вона говорить це мені, а не своїй дочці.
Я-то свою дитину якось прогодую і виховаю. А ось як буде моєму чоловікові покласти своє життя в ім’я якогось боргу? Чому свекруха свою дочку і колишнього зятя не мучить? Якого біса вона до нашої сім’ї докопалася?
Зате тепер у неї й старші внуки в неповній сім’ї з бабусі та дядька рости будуть, і молодший внук ростиме без батька. Невже, вона цього добивається?
Я завжди вважала, що батьки хочуть своїм дітям тільки щастя. Помилялася, мабуть.