Ми не планували заводити собаку. Він сам завівся…
Спекотного літнього дня, я поверталась від бабусі додому поїздом. Біля однієї з лавок був великий рудий пес, на вигляд – метис східноєвропейської вівчарки з кимось пухнастим. Його господиня сиділа біля вікна, обнявши вихованця за шию, однак ніхто не наважувався сісти поруч з собакою.
Я вирішила не втрачати нагоди, адже навіщо стояти, коли можна посидіти? Пес цілком дружелюбно потягнувся, щоб мене понюхати. Господиня притримала його, а мені сказала:
– Не бійтеся, він просто цікавий.
– Так я і не боюся, сама з собаками росла. А такого красеня взагалі гріх боятися.
Господиня привітно усміхнулася і відпустила шию собаки. Рудий мляво обнюхав мої руки, з великим інтересом – мої пропахлі кішками штани. Переконався, що ні ласощів, ні кішок у мене при собі немає, і втратив до мене інтерес.
– Тихо, тихо, Сюрприз! – про всяк випадок сказала господиня.
– Сюрприз? Собаку звуть Сюрприз? – здивувалася я.
– Так.
– Вибачте за цікавість, але чому?
– Тому, що ми не збиралися заводити собаку. Він сам завівся.
Вигляд у мене був явно заінтригований, а тому господиня сонячно золотого собаки на ім’я Сюрприз почала свою розповідь.
«Було це два роки тому. Приїхали ми навесні на дачу – «розконсервувати» будинок після зими, почати городні клопоти. Під’їжджаємо до хвіртки свого паркану – а через хвіртку на нас хтось гавкає басом!
Ми спочатку злякалися, а потім розсердилися: це хто ж це мало того, що самовільно в наш будиночок заселився, так ще й собаку приволік?! Чоловік дістав з багажника нову сокиру, яку , ми везли на дачу. Я відкрила хвіртку …
Тільки голос у цього пса грізним і був, а за хвірткою виявився худющий, всі ребра було видно, брудний доходяга. За хвіртку пес не виходив і кидатися на нас не намагався. Але гарчав страшно. Ми побоялися заходити просто так. І я вирішила його погодувати.
Дістала з багажника пакет з продуктами, які ми на дачу і везли. Витягла шматок ковбаси, кинула йому. Ковбасу цю він зжер, підвиваючи, а потім просто ліг і закрив очі. Ми до нього ближче підійшли – а він уже спить! Поїв з незвички!
Загалом, будинок виявився недоторканим, ніхто в нього не заселявся. Звідки приблудився пес, незрозуміло. Жив від під ґанком, і жив, схоже, давно. Ми, спочатку, побоювалися, що, прокинувшись, собака знову почне гарчати. Але він просто прийшов до нас, виляючи хвостом. І став поводитися так, як ніби він – наша собака. Скрізь за нами ходив, ломився в дім (а я – жаліслива, не змогла не пустити), виходив за хвіртку і супроводжував, коли йшли у своїх справах. Їв, звичайно, як останній раз, але воно і зрозуміло.
Загалом, коли вихідні закінчилися і ми зібралися додому, пес просто взяв і забрався разом з нами в машину. Один він залишатися не хотів. Ну … не піднялася рука прогнати його. Ось, з того часу у нас і живе. Від’ївся, обріс шерстю, цілком пристойна собака вийшла. Тільки один залишатися не любить, так і ходить за нами всюди. Зате не тікає зовсім ніколи. Ну а як таке чудо назвати? Як є, так і назвали – Сюрприз».
Шикарний пухнастий красень, зовсім не схожий на «худого доходягу», привітно посміхався, слухаючи голос господині. А я згадувала собак, які щоосені розгублено бродять по дачних товариствах – собак «на один сезон», яких дачники заводять навесні й кидають восени.
Здається, одному з них дуже і дуже пощастило в житті – правильний будинок вибрав для самозаселення.