Моя розлучена старша сестра живе не по кишені, а грошей на гарне життя вимагає з мене

Я все розумію: жінки – слабка стать, ми повинні їх підтримувати та захищати. Особливо своє найближче оточення – мати, дружину, сестру, дочку. Але що робити, якщо доросла рідна сестра сіла всім на шию, ніжки звісила і нічого у своєму житті міняти не збирається?

Жанна – так звати мою старшу сестру – завжди вважала, що вона прямо якась особлива. З чого таке переконання з дитинства – важко зрозуміти. І вчилася вона абияк, і зовні – не сказати, що красуня модельної зовнішності.

Але свято вірила в те, що вийде заміж за олігарха, доки я кипіла над підручниками. Очікувано, олігарх не зустрівся, але заміж вийшла. За вульгарного гарненького Костю — каламутного хлопця, який займався якимись сумнівними справами.

Зрозуміло, що у двох таких визначних особистостей сімейне життя не склалося, і сестра повернулася жити до матері.

Я тим часом спокійно вступив до університету, закінчив його, одружився, і ось уже понад 10 років працюю на залізниці. Свєта, дружина моя, після декрету теж на роботу повернулася – вона чудовий бухгалтер, і начальство її прямо чекало з декрету.

Періодично, коли зустрічалися у мами в гостях, Жанна завжди намагалася висміяти наш з дружиною потяг до навчання та роботи:

– О, ось і наші “ботаніки” з’явилися. Світлана, ти окуляри ще не почала носити – скільки за книжками своїми сидітимеш?

– Не всім же пурхати по життю, як тобі – це ти у нас у 40 років все дівчинка, – парирував я.

– Впізнаю свого нудного братика! Роки йдуть – нічого не змінюється, – сміялася у відповідь сестра.

Та ось тільки дещо згодом таки змінилося. Мама моя вийшла на пенсію та з роботи – а вона все життя пропрацювала на хімічному підприємстві – теж пішла. Я її вже давно вмовляв це зробити – треба й про здоров’я подумати, скільки років дихала шкідливими парами!

І мамин відхід з роботи означав для моєї сестрички лише одне – на одну мамину пенсію їм удвох не прожити. «Хоч за розум візьметься!» – наївно вважав я.

Кілька тижнів тому дорогою з роботи додому заїхав маму відвідати. Вона сама зателефонувала і сказала, що скучила.

– Мамо, привіт. Ми начебто й так у вихідні до тебе збиралися, щось трапилося? – запитав я, переступивши поріг її квартири.

– Та ні, що ти, Сашко! Все добре. Поговорити просто хотіла, а у вихідні і не вийде – і Свєта твоя тут, і внучка… – пояснила мені мама, наливаючи чай.

– Ну, звісно, ​​давай поговоримо, – охоче погодився я.

– Сашко, ось у вас зі Світланою все-таки і робота хороша, і перспективи у обох. А Жанночка наша – ну ти ж знаєш, вона не така. Їй би ось заміж вдалось вийти, тоді все налагодилося б, – почала мама розмову.

– Мамо, ну давай чесно – який нормальний мужик її заміж візьме? Їй сорок років, а вона все в міні-спідницях розсікає і по шинках сидить. Вона там, чи що, сподівається своє кохання зустріти? – посміхнувся я.

– Даремно ти так. Вона, може, й йоржиста, але душа в неї світла. Але я до чого це все, синку… У мене пенсія невелика, я Жанночці вже не зможу допомагати, як раніше. Треба щось вирішувати, – продовжувала мати.

– А що їй допомагати? Вона доросла, але на жодній роботі довше трьох місяців через свій характер не утримується. От хай сама собі й допоможе, – обурився я.

– Та говорила я з нею. Тільки вона розплакалася і каже, мовляв, за живого брата їй грошей у борг у чужих людей брати доводиться. Я й подумала: адже, правда, синку – що люди скажуть? Адже вона така у нас, споконвіку про таких або батько, або брат дбати має. Ну, батька вже немає… – підводила мати до головної думки.

– Це що ж – по-твоєму я тепер на утримання її повинен взяти?! Та вона вечеряє у ресторані через день! Знаєш, коли ми зі Світланою востаннє в ресторані були? – від обурення я навіть схопився.

– Ну, не прямо вже на утримання взяти… Але трохи допомогти з кожної зарплати. Ви зі Світланочкою не збіднієте, та й по-християнськи це. Адже доля у неї така – у розведеної… – скотилася мама вже в якісь голосіння.

– Отже так, мамо. Вона не інвалід, а розлучення – це не лікарський діагноз. Тобі допомагати я готовий. Але якщо дізнаюся, що ти гроші даєш цій хамці на гуляння та шмотки – і тобі теж грошей не даватиму. Не ображайся! – перейшов на крик я.

Як же Жанна маму опрацювала! Прикинулася сиротинкою: розлучена, мовляв, бідна-нещасна. Та її влаштовує такий спосіб життя: жодної відповідальності – ні сім’ї, ні дітей, суцільні гуляння та розваги. Тільки ось спонсорувати це «красиве життя» я не збираюся. Мені є про кого піклуватися.