– Моя рідна онука житиме в обідраному гуртожитку, хоча може жити у рідної тітки. Тобі не соромно? – намагається тиснути на мене мама. А мені не соромно

Мама вже чотири місяці полоще мені мізки, щоб я забрала дочку сестри жити до себе, адже це моя рідна племінниця, як це вона житиме в гуртожитку?

А я не хочу звалювати собі на голову турботу про розпещену дівчину, знаючи, що мені ще й сестра з момою постійно будуть на мізки капати, щоб я їх дівчинці створила райські умови.

Ми з ріднею живемо у різних містах. Я з радістю після закінчення школи поїхала з рідного міста, щоб навчатися далі і не бачити зайвий раз сестру, матір та племінницю.

Ще коли я доучувалася у школі, сестра повернулася до батьківського будинку з дитиною. Життя з чоловіком не склалося, швидше за все, через “ангельський” характер моєї сестрички.

Для мене почалося пекло, бо довелося переїхати до кімнати до мами, але й там мені спокою не було.  Чомусь і мама, і сама сестра вважали, що я мушу возитися з чужою дитиною. Хоча сестра була ще в декреті і сама могла сидіти з дочкою.

– Це твоя рідна племінниця, пограйся з дитиною, не бачиш, їй скучно!

Зате мені було дуже весело готуватися до іспитів під постійний дитячий писк і знати, що в тебе в рюкзак будь-якої миті можуть залізти пустотливі дитячі ручки, а сестра і оком не моргне.

Тікала я з дому на першій космічній швидкості. Навіть якби я не вступила до університету до бюджету, то додому все одно не повернулася. Пішла б працювати.

Але я вступила, відучилася і вирішила до рідного міста не повертатися. Мама так само жила з сестрою і племінницею, про мене згадувала час від часу, так що додому мене не тягнуло абсолютно.

Тепер племінниця виросла, вже закінчила школу і вступила на платне до міста, де я живу. Воно просто найближче з великих міст, де є пристойні ВУЗи, тож вибір мене не здивував.

Здивувало мене інше – сестра та мама на два голоси мене переконували, що я зобов’язана прийняти племінницю до себе на весь час навчання.

Куди до себе? До однокімнатної квартири? Ось уже радощі повні штани від такого сусідства. Та й навіщо воно мені потрібне? Я племінницю бачила нечасто, але мені вистачило, щоби зробити відповідні висновки про її виховання.

Дівчинка нічого не вміє і не хоче вміти, бо звикла, що за нею там мама з бабусею бігають і все готове у дівчинки є.

Тепер цей почесний прапор хочуть перекласти на мене, але чомусь я не маю жодного бажання його приймати. У чомусь допомагати – так, не питання.

Хоча мене щось у студентські роки мама із сестрою допомогою не балували. Ані посилок, ані грошових переказів від них не було.

Але племінниця в цьому не винна, звісно. Їй я згодна допомагати, але жити з нею в одній кімнаті – немає жодного бажання.

Сестра сказали, що в гуртожитку, куди племінницю зарахували як іногородню, її обов’язково навчать поганому, зіб’ють зі шляху істинного.

Мама тиснула на антисанітарію та побутову невлаштованість гуртожитків, де можна заразитися чим завгодно, та й взагалі жодних нормальних зручностей немає

Я запропонувала допомогу в пошуку недорогої квартири, але на мене накинулися зі звинуваченнями, що я хочу їх розорити. Вони не такі багаті, щоб квартиру винаймати.

– Моя рідна онука житиме в гуртожитку, хоча може жити у рідної тітки. Тобі не соромно? – умовляла мене мама.

А мені не соромно. Ось уже два місяці племінниця живе в гуртожитку і щодня скаржиться мамі та бабусі, як там погано. Ще й сусідки по кімнаті жахливі, зовсім не допомагають.

А сестра і мама вже мені переказують цей “жах”, вимагаючи негайно забрати дівчинку з цього пекельного місця. Вже, біжу і падаю, поспішаю і спотикаюся.

Думаю, варто вже обидва номери закинути в чорний список і перестати вислуховувати все це марення, кожен дзвінок приймає все більш істеричні нотки.

Не може дівчинка жити в гуртожитку, а на квартиру розщедрюватися не хочуть? Нехай переводять на заочне, житиме вдома, а сюди їздитиме на сесії.