Мій “прекрасний” колектив

На минулій роботі в нас були дуже строгі вимоги до зовнішнього вигляду. Тому, прийшовши працювати в новий колектив, я продовжила одягатись так, як звикла. Навіть не думала, що це може стати для когось проблемою…

А в новій компанії працювали різного віку жінки. Перший час я не звертала уваги, що варто було мені прийти, відразу по кутах утворювалися зграйки жінок. Багато хто дивився вовком і в слід долинало: «І чого вирядилася? Ходила б як всі! ».

Ходити, як всі, означало геть забути про косметику, одягати джинси і светр взимку, а влітку незрозумілих кольорів сукні. Частково я розуміла, що у більшості тут невисокі зарплати. В організації оклади дуже сильно відрізнялися. І їх роздратування – банальна заздрість. Але виглядати «як усі», тільки тому, що люди не хотіли за собою стежити? Ні.

Особливо мене не злюбив відділ бухгалтерії, коли побачили мою зарплату. У будь-якій ситуації я звикла бути ввічливою. Тому при зустрічі з співробітницями завжди віталася і бажала хорошої роботи. Але мене просто не чули.

«Ось же краля: « Доброго вам ранку », – передражнювали вони, варто було пройти повз. – Тьху, противно.

Що противного було в моїх словах, не розуміла. Але лаятися і з’ясовувати відносини- не мій підхід. Директор завдяки моєму представницькому зовнішньому вигляду часто брав на зустрічі. І це послужило черговим приводом для пліток.

У всьому цьому лігві у мене була таки одна подруга. Соня одразу поставилася до мене з теплотою. Як виявилося, їй теж до мого приходу було не солодко, так як вона прийшла на посаду заступника начальника. І все було б нічого, якби вона не була донькою його друга.

Поспілкувавшись з Сонею, я зрозуміла, що взяли її не просто по блату. Вона була дуже кмітливою дівчиною. Тільки ось місцеві кумасі на це уваги не звертали. Клеймо дівчинки по блату міцно закріпилося за нею. Часто злість колективу доводила дівчину до сліз. А потім з’явилася я і все лігво переключилася на мене.

Якось Соня прийшла вранці засмучена до мене.

-Ти чула, що з злюки придумали?

-Ні, – усміхнулася я. Головне правило моєї роботи тут було не слухати, що про мене говорять.

-Що тебе директор просуває, тому що ти спиш з ним.

Ось найбільше не люблю брехню. Можна не любити людину і за його спиною пліткувати, обговорювати коротку спідницю або дорогу сумку. Але брехати. Такого потерпіти я не могла. Наклеп повинен була бути покараний.

-Хто почав чутки розпускати? – запитала я.

-Марина Євгенівна, – в голосі Соні відчувався побожний страх. Ще б. Головна пліткарка, що капає отрутою. Я жодного разу не бачила, щоб вона працювала. Посада у неї була – діловод. Але всю роботу виконували її дівчатка-колеги, а наша кумася пила чаї, розповідаючи подружкам чергову плітку, висмоктану з пальця. Якраз від Марини Євгенівни свого часу найбільше і страждала Соня.

Я попрямувала прямо до жінки. У кабінеті було якраз чаювання в самому розпалі. Хоча на годиннику була 10 ранку, тільки година робочого часу пройшла.

-Ну, доброго ранку, – сказала я, увійшовши. Дамочки обернулися. Секунду подивилися і продовжили розмову. Нуль уваги, фунт презирства.

-Марина Євгенівна, чи правда те, що ви повідомляєте всім, що у мене з директором відносини інтимні? – голосно запитала я.

Жінки замовк в момент. З центру піднялася огрядна пані.

-Ну припустимо. А як інакше пояснити твою стрімку кар’єру?

-Не знаю навіть. Може моїм вихованням? Або розумом? Освітою? Тактовністю і ввічливістю? Всім тим, чого вам в звичайному житті не вистачає?

-Та як ти смієш!? – розлютилася жінка.

-Слухайте уважно. Перш, ніж чутки розпускати і ніс не в свою справу пхати, переконайтеся, що за вами проступків немає. Інакше директор, дізнавшись, чим ви тут цілий день займаєтеся, швидко повикидає вас всіх. Тим більше, якщо ви такі впевнені, що я з ним сплю!

Не знаю, занадто я перегнула в цей момент палицю чи ні. Але після цього Марина Євгенівна обходила мене стороною довго. І пліток більше не було.