Мій кращий друг закохався в мою дружину і сам же запропонував за нею прослідкувати, щоб доказати мені, що вона невірна. Я погодився

Лілія стала помічати, що Іван, найкращий друг її чоловіка, став надавати їй певну увагу. Різні там натяки та інше. Лілія ввічливо сказала Івнові, що все це ні до чого, і буде краще, якщо Іван все це припинить.

Але Івана слова Лілії мало того, що не зупинили, а ще більше надихнули продовжувати поводитися в тому ж дусі. Лілія зрозуміла, що так просто Іван не припинить і поскаржилася чоловікові.

— Може, він закохався в тебе? – припустив Сергій. — А що, таке іноді трапляється.

— Цього не вистачало, — злякано сказала Лілі. – І що робити тепер?

— Треба його провчити, — сказав Сергій.

— Тільки тримайся в руках, — сказала Лілія. — Пам’ятай, що в тебе є дружина і дитина, і мені не хотілося б, щоб якийсь час ми були без тебе.

— Все буде в розумних і невинних межах, — сказав Сергій. – В мене є план.

Сергій розповів Лілії, що він збирається зробити і як хоче провчити свого друга.

Через два дні Сергій запросив Івана до себе додому для серйозної розмови.

— Поки дружини немає, — сказав Сергій тривожним голосом, — хочу з тобою порадитись.

– А що сталося? — спитав Іван.

— Мені здається, що моя дружина щось приховує від мене, — сказав Сергій. — Може, навіть дурить.

Іван не вірив своєму щастю.

– Ліля тебе обманює? — нервово перепитав Іван. – З чого ти взяв?

— В очі не дивиться ось уже котрий день, — сказав Сергій. — Якісь ділові зустрічі пізніми вечорами. А коли цікавлюся, куди йде, то нічого конкретного не каже. А ще ці постійні розмови по телефону з кимось. А з ким? Гадки не маю. У телефон без пароля не ввійти. Як дізнатися? Хоч стежети за нею починай.

«А показує із себе тихоню, — думав Івана, слухаючи Сергія і криво посміхаючись. — А вона ось виявляється яка. Я відчував, що вона не та, за кого себе видає. Ось чому вона мені відмовила. Вона має іншого. Ну що ж, красуне, тепер ти дізнаєшся, як відкидати чисті, великі та світлі почуття порядних людей».

— Ваня, Ваня, — почув Іван і отямився від своїх ревнивих думок. – Я з ким розмовляю? Ти мене чуєш? Ти про що думаєш? Спиш чи що?

— Я не сплю, — багатозначно відповів Іван. – Я все чую.

— Прослідкувати думаю за нею, — повторив Сергій

«Теж мені, шпигун знайшовся», — подумав Іван.

— Ти що, сам збираєшся за нею стежити? — спитав Іван, нервово облизуючи губи.

— Звичайно, сам, — відповів Сергій. — Кому ще таку делікатну справу можна доручити. Та й грошей у мене на таку розвагу немає, щоби чужих наймати.

Іван швидко прикинув у думці, що з усього цього він може отримати щось вигідне для себе. Йому сподобалася ідея Сергія влаштувати за Лілею стеження. В уяві Івана малювалися картини, одна хвилююча за іншу. Він уже уявляв, як Сергійй і Лілія розлучаються, і Лілія дістається йому.

— Простежити за нею це правильно. Але як ти собі це уявляєш? — спитав Іван. — А працювати коли будеш? Чи ти думаєш цим займатися у вільний від роботи час? Адже тут потрібен не тільки час, а й техніка хороша. Щоб усе зняти і записати. Розумієш?

— Ти маєш рацію, — сумно сказав Сергій. — Не знаю, що робити.

— Доручи цю справу досвідченому фахівцю, — сказав Іван. – Наприклад, мені. Я з учорашнього дня у відпустці. У мене багато вільного часу. Робити мені все одно нічого. Можу спокійно стежити за твоєю дружиною. Розповідатиму тобі, куди вона ходила, що робила, з ким зустрічалася. У мене для цього є вся потрібна апаратура.

— А ти хіба досвідчений фахівець у таких справах? – здивувався Сергій.

– А ти не знав? – відповів Іван.

– Вперше чую.

— Ну ще б ти про це чув, — сказав Іван. — Тут уся хитрість у тому, щоб ніхто й не знав про це. Ну що? Згоден?

— Згоден, — відповів Сергій. — Але тільки я не зможу тобі заплатити.

– Про що мова! — вигукнув Іван. – Які гроші! Ти мені друг чи хто?

– Друг, звичайно, – сказав Сергій. — Та якось незручно. Адже тобі витрачатися, напевно, доведеться.

— Про це не турбуйся, — сказав Іван, думаючи вже про щось своє. — Нам, головне, цю тихоню… Нам, головне, Лілю вивести на чисту воду.

— Може, все не так, як я гадаю, га? — несміливо припустив Сергій. — А ти одразу: «на чисту воду», «вивести». Чому ти припускаєш відразу погане? Може там і немає нічого?

Іван гірко посміхнувся.

— Повір, друже, досвідченому в таких справах фахівцю, — сказав він, — там усе є. Все! Тож краще одразу готуйся до гіршого. Але! Краще гірка правда, ніж солодка брехня. Ти згоден?

— Я згоден, але…

— Жодних але, — впевнено сказав Іван. — Із завтрашнього дня… Ні, з сьогоднішнього дня починаю працювати. За тиждень я в тебе! Зі звітом!

Пройшов тиждень.

— Все набагато гірше, ніж ми думали, — сказав Іван. — Ліля щодня зустрічається із якимось Вадимом. Ось фотографії. Це вони були в музеї. Ось вони у зоопарку. А це у планетарії. У планетарії, щоправда, знімки не такі чіткі, бо темно було дуже. Натомість дивись, які хороші знімки у зоопарку.

— У планетарії? — перепитав Сергій. — Що вони робили у планетарії?

— Вони дивилися на зірки.

— Дивились на зірки та все?

– Якби! — усміхнувся Іван. – Я сидів за ними і все чув, – голос Івана став тривожним. — Вони дивилися на зірки, і Вадим щось шепотів їй на вухо.

– Що шепотів? — спитав Сергій. – Ти записав?

— Цього я не чув і не записав, — сказав Іван. — Але легко можна уявити, що чоловік шепоче жінці, коли вони обоє дивляться на зірки.

— Ти думаєш, що між ними…

— Безперечно, — впевнено сказав Іван.

— Але потрібні надійніші докази, — сказав Сергій. — Усі ці знімки… Вони ні про що.

— Дай мені тиждень, і я тобі надам їх, — відповів Іван.

Минув ще тиждень.

– Вони відлітають! — з порога закричав Іван. — Найближчими вихідними вони відлітають відпочивати. В Туреччину! До моря. Удвох. Ти уявляєш, що це означає?

— Не уявляю, — сказав Сергіій.

— Ну ще б пак, — вигукнув Іван. — А ти напружи фантазію. Море. Сонце. пляж.

У голові Івана малювалися дивовижні картини.

— Мені Ліля сказала, що її посилають у відрядження, — здивовано сказав Сергій.

– Все сходиться, — кричав Іван так, ніби то його дружина відлітала з кимось відпочивати до моря.

— Можна закінчувати спостереження, — сумно зітхнувши, сказав Сергій. – Все ясно.

– Ні! Не смій! — злякано закричав Іван. – Тільки не зараз. Ще нічого не зрозуміло. Найцікавіше лише починається. Ми тільки-но підійшли до головного. І все на цьому кинути? Треба взяти їх на місці злочину.

– Як? — спитав Сергій. – Я не можу летіти з ними до моря. Хто мені сплатить такі витрати?

– З ними полечу я! – Сказав Іван.

— Але ж це так дорого! — вигукнув Сергій.

— Дорого, — погодився Іван. – І далеко. Але наша з тобою дружба для мене набагато дорожча. І якщо я зумію зловити Лілю на місці злочину, то… Вважай, що всі мої витрати окупилися.

– В якому сенсі? – не зрозумів Сергій.

Іван уже уявляв себе поруч із Лілею.

— Не думай про це, — сказав Іван. — готуйся до нового життя. Скоро ти станеш вільною людиною. Ліля – це твоє минуле. Я знаю що роблю. За тиждень я прилечу і все тобі розповім.

Іван багато чого наговорив тоді, але Сергій мало що зрозумів з його слів. Та він і особливо не вникав у його слова. Сергію було головним, що Іван вже купив квиток на літак і завтра звалить на тиждені.

Через тиждень Іван прийшов до Сергія зі звітом.

— Я їх втратив, — сумно сказав Іван. – У літаку я їх бачив. А коли прилетіли туди, то… Вони вийшли з літака раніше за мене. І в готелі я їх ніколи не бачив. Цілий тиждень я витратив на те, щоб знайти їх. Безуспішно.

У цей час у кімнату увійшла Ліля і запропонувала Іванові чай. Іван, злякано дивлячись на Лілю, від чаю відмовився. Ліля посміхнулася і вийшла, залишивши друзів самих.

— Ліля весь цей час була вдома, — тривожним пошепки сказав Сергій. — І того дня, коли ти полетів, вона теж була вдома і нікуди не виходила. Вона тоді вже вранці погано себе почувала і ось уже тиждень нікуди не виходить. Ти за ким там стежив? Ти кого там шукав?

Іван сказав, що йому треба йти, що в нього термінова справа. Він повільно підвівся з дивана, насилу переставляючи ноги, дійшов до передпокою.

— Вже йдеш, Ваня? – Запитала Ліля. — Вечеряти з нами не будеш?

— Мені додому час, — сказав Іван. – Завтра на роботу. Відпустка закінчилася. Іншим разом повечеряю.

— Вигляд у тебе якийсь змучений, — сказала Ліля. — Одружитися тобі треба, Іване. Бо схожий, не зрозумій на кого.

— Одружитися? — жалібно перепитав Іван і подивився на Сергія. – Мені? — Сергій мовчки кивнув головою.

Іван вийшов надвір. Повз проходили чоловік і жінка.

— Ви не скажете, котра година? — спитав чоловік

— Половина сьомої, — відповів Іван і подивився на чоловіка та жінку.

То був Вадим. А жінка з ним була дуже схожа на Лілю. Ну, просто одна особа.

– А ми не зустрічалися з Вами раніше? – запитала жінка. — Ваше обличчя мені здається знайомим.

— Навряд, — сухо відповів Іван і неквапом пішов у бік метро.

— Вадиме, я точно його десь бачила, — чув Іван голос жінки.

— Ти могла помилитись, — голосно відповів Вадим. — Може, він схожий на когось?

— Вадиме, я його бачила в планетарії! — упевнено й голосно говорила жінка. — І в музеї. І у зоопарку. І до Туреччини він летів на одному з нами літаком. А що коли він за нами шпигунить?

Іванові стало страшно. Він прискорив крок і втік за поворотом. Всю дорогу до будинку він намагався зрозуміти те, що сталося. Але так ні до якого висновку не дійшов. Він не знав, що Ліля має молодшу сестру Віку, яка дуже на неї схожа. Саме Віка та її наречений, Вадим, і зіграли головні ролі в цій милій та добрій виставі.