Мій чоловік став поводитися дивно, я вирішила простежити за ним
— А що мені робити? — виправдовувалася Анастасія, коли все було позаду. — Так, я розумію, що комусь, може, здасться це негарним. Негідним. Але… Я не бачила іншого виходу. Його слова мене насторожили. І поведінка також. От я й подумала, що щось тут не так.
Все почалося недільного ранку, під час сніданку, коли вся сім’я сиділа за великим столом.
– Олексій, Дмитро та Іван, – сказав Федір, суворо дивлячись на синів, – Ви поїли?
— Так, тату, — почув Федір у відповідь. – Так. Поїли. Наїлися. Ситі. Більше не хочемо.
— У такому разі, мої діти, — багатозначно продовжив Федір, — можете йти. Мені з вашою мамою… — він глянув на Анастасію і одразу опустив очі,— поговорити треба.
— Ви можете розмовляти й при нас, — на правах старшого, боязко зауважив Іван.
— Не можемо, — категорично відповів Федір. – Гарна погода. Ідіть надвір. Погуляйте. Але з двору нікуди не йдіть. Іване, простеж.
Дванадцятирічний Іван суворого глянув спочатку на десятирічного Дмитра, а потім перевів погляд на семирічного Олексія.
– Чого сидимо? — спитав Іван. – Кого чекаємо?
Діти пішли. Анастасія мовчала, з цікавістю дивилася на чоловіка та чекала, коли він почне.
— Анастасія, — нарешті знайшов у собі сили і видавив із себе Федір, — я хочу, щоб ти знала.
– Що знала? – не зрозуміла Анастасія.
– Я тебе люблю.
Анастасія здивовано подивилася на чоловіка.
“Таких слів він мені давно не говорив, – подумала вона, – з чого це він раптом зараз сказав?”
— І я люблю тебе, — відповіла Анастасія.
— От і добре, — важко зітхнувши, тихо промовив Федір.
— Добре, — погодилася Анастасія, з подивом дивлячись на чоловіка.
Але Федір ховав очі й дивився куди завгодно, але не на Анастасію. А вона чекала. Чекала, що він скаже ще щось. Федір це розумів. Але не міг говорити. Нервував. І, щоб заспокоїтись, він підвівся з-за столу, підійшов до вікна, пошукав очима дітей, знайшов, зітхнув і повернувся за стіл.
— І ось ще що, Анастасія, — сказав він, — якщо раптом ти мене розлюбиш…
— Чого це я тебе розлюбити мушу, — спитала Анастасія.
— Я ж говорю «якщо», — відповів Федір, — якщо розлюбиш. Розумієш?
– Не розумію.
— Ну чого ти не розумієш? Не розумієш, що можеш зустріти іншого, покохати його, а мене розлюбити? Цього не розумієш?
– Не розумію. Кого “його”?
– Ну, його. Невже не розумієш?
– Ні.
— Погано, що не розумієш, Анастасіє. Тому що в житті така не рідкість. Ось тому я хочу, щоб ти знала. Якщо таке трапиться і в нашій сімʼї, і ти мене розлюбиш, Анастасія, я все одно продовжу тебе кохати і буду за тебе боротися.
– Боротися? – здивувалася Анастасія.
— Так, — радісно, з натхненням відповів Федір. – Боротися. Звичайно.
Але, помітивши на обличчі дружини здивування, Федір трохи зажурився. І раптом ентузіазм його спав.
– А що тебе дивує?
— Навіщо боротися за мене, якщо я полюблю іншого? — спитала Анастасія.
– У сенсі “навіщо”?
— У прямому, — відповіла Анастасія. — На мою думку, не треба цього робити.
— Як же це, Анастасія?
– Та так. Я покохала іншого. І що тепер? Пізно боротись.
– А наші діти?
– А що діти? Коли вони виростуть, все зрозуміють.
– А доти?
— А доти, я житиму з іншим.
– З яким іншим?
– Якого покохаю.
— А як діти?
– Знову ти про дітей. До чого тут вони?
— Бо їх ж троє!
– Ну добре. Якщо ти так хочеш… На дітей я отримуватиму від тебе великі аліменти. До того ж, у них є і бабусі, і дідусі, і дядьки, і тітки. Вони нічого не потребуватимуть. Не турбуйся за них. Вони точно не пропадуть.
Федір помахав головою.
– Ні, Анастасія, – сказав він. – Ні, ні і ще раз ні. Ти не те кажеш.
– Чому не те? А що треба?
– Тому що! Коли люблять, люблять по-справжньому, то поводяться інакше. Ось я, наприклад. Якби з тобою таке сталося, я б не опускав руки.
– І що це значить?
— Це означає, Анастасія, що ти, як хочеш, можеш жити з іншим, можеш любити, кого хочеш, а я все одно боротимусь за тебе. Тому що я люблю тебе. І такою своєю поведінкою доведу своє кохання.
— Тобі що, зайнятися більше не буде чим, як тільки боротися за мене?
— Але ж я продовжуватиму любити тебе, Анастасія! Як ти не розумієш! А людина, яка любить, не може вчинити інакше.
— Та розумію я все, Федоре. Але й ти зрозумій мене. Адже я покохала іншого! Розумієш! Іншого! Ну, так сталося. Прийшло щастя і в моє життя. Ну, ось постукало воно і в мої двері. Для чого вже тепер боротися?! Пізно!
— А я все одно цього так не залишу і боротимуся, — стояв на своєму Федір.
Анастасії набридла ця порожня балаканина.
— Роби, як знаєш, — сказала вона. якщо тобі це приносить задоволення.
— Не в цьому річ, Анастасія. До чого тут задоволення?! Просто я дуже люблю тебе і хочу…
— Це все, що ти хотів сказати? Чи є ще щось?
– Є, – схвильовано відповів Федір.
— Тільки тебе дуже прошу, — попросила Анастасія, — говори спокійніше. Ти чогось надто розхвилювався. Попий водички.
Перш ніж продовжити, Федір випив дві склянки води.
– Я ось ще, що хотів спитати, – тихо і спокійно промовив він.
— Запитуй.
– А ти?
– Що я?
— Ну, якщо я покохаю іншу, ти боротимешся за мене?
– Ні звичайно.
– Чому це? — ображено здивувався Федір.
– Боротися за того, хто тебе не любить?
– Ну так. Ти ж мене любиш!
– І що з того! Подумаєш. Тим більше, що така боротьба забирає багато часу та сил. Не бачу сенсу.
– Сенс є!
– Який?
— Повернути мою любов до тебе, Анастасіє.
– У боротьбі?
– Ну так! Адже жінка без взаємного кохання не може. Ти згодна?
– Згодна.
— Без взаємного кохання немає щастя, Анастасія. Ти ж не станеш сперечатися з цією очевидною істиною?
– Не стану. Тільки навіщо мені знаходити взаємне кохання в якійсь там боротьбі?
– Тобто?
— Якщо я без будь-якої боротьби можу знову знайти це взаємне кохання.
– Як це?
— Спокійно, без будь-якої боротьби, взяти і розлюбити тебе (тим більше, що й привід є) і полюбити когось іншого. Згоден?
Федір замислився. Він опинився в замішанні. З одного боку, він не хотів погоджуватися. Але з іншого боку, бездоганна логіка дружини не дозволяла йому вигадати гідну відповідь.
– Не згоден, – відповів він.
– Чому?
– Не чому. Просто. Не згоден і все. Дружина завжди має боротися лише за свого чоловіка. Навіть коли він розлюбив її і йде до іншої. Інакше виходить, що вона його не любила.
— Дивна в тебе логіка, Федоре.
– Нормальна! — впевнено відповів Федір. — Для людини, яка справді любить, у такій поведінці немає нічого дивного. Інакше навіщо голосні слова, що дружина повинна любити свого чоловіка до кінця своїх днів. Незважаючи ні на що. Не зважаючи на жодні обставини.
Він підвівся з-за столу.
– Дуже ти мене засмутила, Анастасія, – сказав він, виходячи з кухні. – Дуже. Піду прогуляюсь. Може, заспокоюся. Повернусь до обіду. У нас що сьогодні на обід? Втім, не має значення. У мене немає апетиту. І я не впевнений, що до обіду він повернеться. Хіба що… — Федір задумався, — на вечерю.
А йдучи, Федір суворо подивився на дружину і ще раз нагадав їй, що навіть якщо з нею таке станеться, то він все одно боротиметься за неї.
— Ну як мені було не насторожитися після таких слів чоловіка? — казала пізніше Анастасія подругам, коли пояснювала, чому розлучається з Федором. — Чоловік поводився дивно, я вирішила простежити за ним. На мою думку, все логічно.
А Федір, вийшовши тоді з під’їзду, був настільки схвильований, що не помічав за собою стеження дружини. Навіть у кафе, де він зустрічався з Жанною, він теж не помічав її.
Анастасія сиділа за сусіднім столиком, спиною до Федора. Вона почула все, про що розмовляли Федір та Жанна. Почула і одразу все зрозуміла.
— Жанно, — сказав Федір, — я обіцяв, що піду від дружини та дітей до тебе. Але після сьогоднішньої розмови із дружиною я зрозумів, що в мене нічого не вийде.
– Чому не вийде?
— Вона не любить мене настільки, щоби боротися за мене. Розумієш?
– Не розумію.
— Моя дружина не боротиметься за мене. Що тут незрозумілого?
– Все незрозуміло.
— Ну як тобі пояснити. Сьогодні я поговорив із дружиною.
– Ти розповів їй про нас? Сказав, що у нас буде дитина?
Федір кілька разів кивнув головою і махнув рукою.
— Можна сказати й так, — відповів він. — І я поцікавився, що вона робитиме?
— А що вона? – запитала Жанна.
— Сказала, що не боротиметься за мене. Ти розумієш? Не стане!
– Так це добре! Значить, вона не заважатиме нашому щастю.
– Нічого доброго. Тому що саме в цей момент, коли вона сказала, що не стане за мене боротися, я зрозумів, наскільки вона мені дорога. І я не хочу її втрачати. Розумієш?
У відповідь Жанна плюхнула соком Федорові в обличчя, піднялася з-за столу і пішла.
— Не зро-зу-мів, — тихо, по складах промовив Федір.
Підійшов офіціант. Поцікавився, чи не треба чогось.
— А найприкріше, — сказав Федір офіціантові, — що й вона, швидше за все, так само, як і Анастасія, не боротиметься за мене.
– Не буде, – послужливо погодився офіціант. — Гаряче коли накажете подавати?
– Чому так? — спитав Федір. — Чому ніхто не хоче боротися за мене? Невже тому, що їх до мене любов неповноцінна?
— Не можу знати, — чесно зізнався офіціант і зобразив на обличчі подобу посмішки.
— Несіть гаряче, — приречено сказав Федір.
За годину Федір розплатився і вийшов із кафе. Він глянув на годинник.
«Щоб заспокоїтися, піду пішки додому, — подумав він. — На вечерю якраз встигну».
На його повернення додому Анастасія встигла зібрати всі його речі і навіть винесла їх на вулицю. Про те, що його вигнали з дому, Федір дізнався від своїх дітей. Анастасія дозволила їм після вечері недовго погуляти у дворі, а заразом подивитися за речами батька.
За що? — звертаючись до дітей, дивувався Федір, стоячи біля під’їзду в оточенні валіз, коробок, вузлів та пакетів із речами.
— Мама бачила тебе з іншою, — суворо сказав Іван, — ти мені не тато.
– Синку! Та як же так?
— І ось що, — вів далі Іван. — Мама подзвонила батькам і все розповіла їм.
— Зателефонувала батькам? — злякався Федір. — Своїм чи моїм?
— І тим, і іншим.
– І що вони сказали?
— Що сказали її батьки, тобі краще не знати, — відповів Іван. — А твої батьки зреклися тебе. Сказали, що ти їм більше не син, і вони тебе не хочуть знати. А про нас сказали, що ми нещасні сирітки, але вони про нас подбають.
— Даремно ти так, тату, — сказав Дмитро. — А якщо мама зустріне іншого? Ти уявляєш, що буде? В нас буде інший батько. Ех, ти, тату.
Іван та Дмитро зникли у під’їзді.
— Я боротимусь за вашу маму, діти, — крикнув їм услід Федір. — Я цього не залишу. Я все виправлю. Обіцяю!
Він глянув на молодшого сина.
— Олексій, синку, хоч ти не зрікайся мене, — вигукнув Федір.
— Та я, власне, і не зрікаюся, тату, — відповів Олексій. — Але ж твій вчинок… Просто немає слів.
— Одне добре слово,. Хоч від тебе.
Олексій зітхнув, підняв очі до неба і замислився.
– Ну-у, – тихо промовив він, – що сказати тобі. Може так статися, що мама стане за тебе боротися.
– Боротися? За мене? Стане? З ким?
– З тією. Заради якої ти кинув її та нас.
— Ти віриш у це, синку? Думаєш, мама за мене боротиметься?
— До чого тут я, тату. — роздратовано відповів Олексій. — Головне, щоб ти вірив у це.
З під’їзду вийшов Іван.
— Ти чого тут застряг? – звернувся він до молодшого брата. – Додому йди. Швидко. Мама чекає.
Іван узяв брата за руку і відвів у під’їзд.
— Я вірю, синку, — крикнув Федір. – Вірю. І я обіцяю, що завжди боротимуся за своє кохання.
Через деякий час Федора та Анастасію розвели. Як з’ясувалося, Анастасія, коли вигнала чоловіка, зустріла когось іншого та покохала. Федір, як чесна людина, хотів одружитися з Жанною, але й тут невдача. Вона теж покохала іншого.
І ось тепер Федір не знає, що йому робити, чого ще чекати від життя і за чию любов боротися.