Мій чоловік не хоче прагнути кар’єрного зростання або великої зарплати. Йому дуже зручно жити за мій рахунок. А потім він прийшов додому зі словами: – Так, кохана, з сьогоднішнього дня я – безробітний. Ти можеш пишатися собою

Мій чоловік Михайло позбавлений будь-яких амбіцій. Вже 15 років він працює звичайним адміном, заробляючи копійки на місяць. Але його все влаштовує. Я ж останніми роками встигла вивчитися, напрацювати клієнтуру і, зрештою, замість перукаря стати власником власної студії краси. При цьому паралельно я зуміла виносити та народити чоловікові сина. Досягнення чоловіка цей час дорівнюють нулю.

У мене складається враження, що Мишко навіть не помічає, як у нашому будинку змінюються меблі, шпалери, сантехніка та звідки на столі з’являються продукти. Я вже кілька разів намагалася поговорити з ним на тему того, що чоловік повинен розвиватися і постійно зростати.

– Мишко, поговори, нарешті, зі своїм директором. Ти ж сам казав, що в тебе збільшився обсяг роботи. Нехай підвищить тобі оклад чи зробить начальником відділу. Зрештою, ти стільки років працюєш на цю контору. Пора б їм тебе відзначити.

– Іра, у нас п’ятеро таких же сиcадмінів працюють. У всіх багато роботи та досвіду за плечима. Що тепер усім начальниками стає? До того ж, навіщо це мені? Зарплати – смішна надбавка, а головного болю – вдвічі більше, – відповів мені чоловік.

Такі розмови тривали рік у рік. Спочатку я думала, що моє зростання стане стимулом для чоловіка. Потім я почала його підбадьорювати, казала, який він молодець. Але всі ці психологічні прийоми не спрацьовували.

У результаті, я почала злитися на Мишка і на себе – за те, що обрала не чоловіка, а нахлібника. Я ж розумію, що кожна людина є творцем своєї долі. Тепер я починаю сумніватися в тому, що мені потрібен такий безхребетний чоловік, як мій чоловік. Мишко не тільки не приносить у будинок великого доходу, а й навіть елементарних речей по господарству не робить. Він не вміє забити цвях у стіну, замінити ручку дверцят або встановити раковину. Все це роблять фахівці, яким я чомусь плачу. Навіть цей факт зовсім не бентежить Мишка і не чіпляє його чоловіче его.

Справа в тому, що я люблю чоловіка. Раніше він теж був не надто ініціативним, але його можна було підштовхнути до якихось вчинків. Тепер же, якщо чоловікові некомфортно, він сідає перед монітором і грає в якісь танчики чи стрілялки.

Мене не встоює та ситуація, що я утримую себе, нашого сина і навіть чоловіка (на одяг, взуття чи техніку його зарплати просто не вистачає). Мені взагалі здається, що в мене не одна, а дві дитини.

Нещодавно наш конфлікт із чоловіком досяг своєї критичної точки. Я повернулася додому, забравши сина із садка. Зазвичай Мишко приходив за годину після мене. Але не цього разу. Я застала чоловіка перед монітором за комп’ютерною іграшкою.

– Привіт, ти сьогодні зарано, – сказала я.

– Так, завдяки тобі, – буркнув Мишко.

– Що ти маєш на увазі? Сьогодні не 8 Березня та не мій День народження, до річниці весілля теж далеко.

– Я не про це. Пам’ятаєш, ти мені пораду давала – попросити підвищення?

– Так, звичайно. Ти попросив? – Зраділа я. – Тоді чому ти такий похмурий?

– Я попросив, і мене попросили, ось такий каламбур, – вишкірився чоловік.

– Стривай, я не зрозуміла. Тебе звільнили, чи що? – запитала я.

– Так, люба, з сьогоднішнього дня я – безробітний. Ти можеш пишатися собою.

– Але в чому я винна? Хіба я сказала директорові тебе звільнити? Може, твоє звільнення – це на краще? Знайдеш нове місце, де тебе цінуватимуть і платитимуть відповідно?

– Та куди я піду? Зараз айтішників – тьма.

– То ти хоч резюме розійшлися. Може, щось і знайдеться?

– Та не хочу я. Зайнятий! Не бачиш?

– Бачу, твої іграшки окрім додаткових витрат на електроенергію та нову відеокарту нічого не приносять. Ти, певне, не розумієш, що тобі роботу треба шукати. Я тебе годувати не збираюсь!

– А мені трохи й треба. До мами з’їжджу перекусити.

– Так, може, ти у мами й поживеш поки що.

– Ти зараз серйозно?

– А як думаєш?

– Ну, ось, зараз дограю та поїду.

Але Міша поїхав лише вранці, оскільки закінчив грати о 5 годині.

Якщо чесно, то спочатку я навіть зазнала полегшення. Я подумала, що скинула важкий тягар зі своїх плечей. Але через пару днів я почала нудьгувати за чоловіком. Та й син постійно питав про те, де тато і коли він повернеться додому. Я сказала дитині, що його батько поїхав у відрядження.

Ось тільки коли він повернеться назад? Я розумію, що це залежить від мене. Але де гарантія того, що, якщо я поверну Михайла додому, він не сяде мені на шию? Мені хочеться, щоб поряд зі мною був захисник, здобувач, справжній чоловік, а не нахлібник.

Може, не варто нічого міняти? Якщо чоловік захоче бути зі мною та з сином, то, нарешті, відсунеться від іграшок і почне шукати спосіб більше заробляти. Якщо ж ні, то не варто боротися за таке сімейне «щастя».

От тільки скільки мені чекати прозріння чоловіка? Тиждень, місяць, можливо, рік? За цей час я можу зустріти іншого чоловіка, успішного та амбітного. Проблема в тому, що зараз я люблю Мішу і поки не знаю, як мені бути з цим.