Мені зараз більше смішно, ніж прикро, хоча тридцять років шлюбу коту під хвіст. Але все одно ситуація більше смішить, ніж засмучує. Не знала, що чоловік настільки забрехався, що сам собі повірив

Прибрехати мій чоловік завжди був майстром. Напевно, я в юності на це і повелася. Павлик умів гарно говорити, обіцяти казкове життя, кохання до гробу та інші дурниці. Але чи багато двадцятирічній дівчині треба?

Одружилися, коли я закінчила інститут. Павло мене на кілька років старший, тож він уже працював. Розповідав про свої небувалі кар’єрні перспективи.

Я його слухала, розвісивши вуха, і вірила, що не сьогодні-завтра його підвищать до начальника, він буде гроші лопатою гребти, а там і квартира, і машина додасться. Усе буде.

Але ми прожили сім років по гуртожитках і чужих кутах, поки в мене не померла бабуся, батьки не продали її будинок, не додали своїх грошей і не подарували мені квартиру.

Оформлена вона була на мою маму, я тоді не розуміла, чому так, але й не дуже цікавилася, житло є – чудово. І не одразу я дізналася, що Павлик скрізь ходить і каже, що це він купив квартиру. Брехун ще той.

– А що я маю казати, якщо мене запитують? Від щедрот тещі живу в чужій квартирі? От мені радості! – обурився чоловік, коли я поцікавилася, чого це він дурниці городить.

Моїм батькам, до речі, Павло не подобався ніколи. Тато частіше називав його пустобрехом, ніж на ім’я. Мама зітхала і говорила, що поки я своїм розумом не зрозумію, що за непотрібну людину заміж вийшла, говорити мені щось сенсу не має.

Усе так. Мене відмовляли від весілля, але я нікого не послухалася. Мені Паша здавався таким розумним, таким цікавим, таким перспективним. Але мали рацію батьки.

У нашій родині кар’єру будувала я, головним добувачем теж була я. Павлик багато говорив, але мало робив. Мріяв він багато про що, але як доходило до справи, то він майстерно починав придумувати виправдання.

То йому кар’єру не дають робити заздрісники, то начальниця на нього око поклала, от і утримує при собі у відділі, то хтось інший підступи будує.

Його послухаєш, так весь світ ополчився проти окремо взятого Павлика. Навіщо я жила з ним? Спочатку любила до помутніння, потім діти пішли, було страшно одній залишитися, а потім звикла.
Мені здавалося, що куди вже після тридцяти років якісь зміни в сімейний статус вносити, це курям на сміх. За кого заміж по дурості вийшла, з тим уже й доживай свій вік.

У чоловіка на цей бік життя була своя думка, як виявилося. У тому, що в нього бували інтрижки на стороні, я не сумнівалася, дуже вже в нього язик добре підвішений, та й за собою Павло стежив ретельно.

Колись плакала, плутаючись у підозрах, але потім перехворіла, просто сприймала все як неминуче зло. Діти тоді маленькі були, не хотіла руйнувати сім’ю, та й за руку чоловіка не ловила.
Я була впевнена, що попри все чоловік зі мною не розлучиться, бо в нашому віці це робити нерозумно. Але він зміг мене здивувати.

Десь півроку тому я зрозуміла, що в чоловіка вкотре хтось з’явився, знаю вже ознаки, але не надала цьому значення, не вперше.

Однак тут усе пішло за якимось іншим сценарієм, бо з місяць тому Павло заявив, що нам треба серйозно поговорити, чим дуже мене здивував.

Спочатку він довго ніс відвернену від теми нісенітницю, а потім підвів до головного: він зустрів нове кохання, тому нам треба розлучитися, так буде правильно.

Новина сама по собі приголомшлива, але тут чоловік вирішив мене вразити остаточно.

– Розумію, що все це занадто раптово, але ми вже не молоді, час спливає крізь пальці. Я вже знайшов ріелтора, який допоможе нам із продажем квартири…

– Стоп! Який продаж квартири? З чого б це раптом? – сторопіла від такого нахабства я.

Чоловік виголосив якусь маячню, що розуміє, який вигляд має в моїх очах, адже він ініціатор розлучення, але йому потрібно буде купувати нове житло для нової сім’ї, тож він не може благородно залишити мені квартиру.

– Так вона ділитися не буде. Ця квартира куплена і належить моїй мамі. Яке ти до неї маєш відношення? – перервала я потік свідомості Павлика. Той аж повітрям подавився.

Беззвучно відкрив рота, на обличчі відбилася посилена робота думки, але до нього так і не доходило. Я пройшла, дістала квитанцію за квартиру і показала чоловікові, на чиє ім’я вона прийшла. Якби він хоч раз сам оплатив комуналку, думаю, він би це знав.

Чоловік згорнув розмову і буквально втік, а мене розібрав істеричний регіт. Стільки років усім брехав про одноосібну купівлю квартири, що сам у це повірив, судячи з усього.

Але розлученню бути, хоча Павлик і намагався вдавати, що ніякої розмови не було. Тільки я більше з ним жити не хочу. Нове кохання в нього? От нехай до неї і йде, а я проживу без такого чоловіка.

Навіть рада, що все вийшло саме так, потішність ситуації здорово мене веселить і відволікає від невеселих дум на тему того, як бездарно я витратила своє життя.