– Мені потрібне розлучення, вона вагітна від мене…
Віра з Іваном познайомилися студентами. Вона приїхала з села і жила в гуртожитку, а він місцевий. Іван вчився на інженера, став залицятись до Віри. Він сподобався дівчині. Вони почали зустрічатися, а через рік одружилися.
Він був завидним женихом на той час, міський, в інституті вчиться, а Віра провінційна дівчина, та ще й в училищі на швачку вивчилася, зовсім не пара йому. Рідня його, звичайно, лихословила, що дівчина на квартиру зазіхнула, але молоді любили один одного. Віра і не збиралася їх багатства ділити.
Іван після інституту інженером влаштувався в будівельну фірму, а Віра на фабриці працювала. Вони знімали кімнату, щоб жити окремо від його батьків. Син народився, щастя до небес, грошей мало, зате любові через край.
Віра ночами замовлення шила, костюми для дитячих танцювальних студій, поки син спав, щоб хоч якось допомогти чоловікові сім’ю утримувати. Вони нормально жили, не скаржилися, навіть на квартиру потрохи відкладали.
А потім Іван придумав свій бізнес відкрити, досвіду набрався і вперед. Всі заощадження їхні вклав. Віра підтримувала чоловіка, як могла, ще більше стала замовлень брати, щоб сім’ю годувати, поки чоловік на ноги встає. Все вони робили разом, все спільно і все вийшло, не відразу, звісно, два роки пройшло, поки прибуток з’явилася, але ж з’явилася.
Іван розмахнувся, квартиру трикімнатну купив, умовляв дочку народити. Віра вже більше для задоволення працювала, тільки найцікавіші замовлення брала. Син виріс в школі вчився, і Віра подумала: “А й справді, чому б нам ще одну дитину не народити…”
Родичі Івана за цей час, зрозуміли, що невістка не претендує на їх майно, змінили думку про неї, а свекруха, так, взагалі, золота жінка, вибачення попросила, що відразу не розгледіла і не приймала невістку. Віра і не ображається, напевно, з боку матері так здається, що її сина через достаток женити на собі хочуть, вона й сама майбутня свекруха.
Загалом, свекруха їм дуже допомагала, в плані з дитиною посидіти іноді, на більше Віра і не розраховувала. В них були теплі відносини, просто так в гості одна до одної забігали, поговорити або допомогти чим.
Важка це робота, свій бізнес, ось і у них так вийшло. Бізнес чоловіка всього забирав, не до ніжностей йому було, з сином ніколи пограти, так вимотує. А потім ще Віра з’ясувала, що не тільки робота забирає у них тата і чоловіка. Вона тоді вагітною щаслива ходила, дочку чекала. Іван все на роботі пропадав. Помала вона в нього чеки знаходити в кишенях, то з ресторану, то з готелю, то з магазину квітів. Він з тих, хто ніколи чеки не викидає, всі витрати записує.
Віра питала, що це, а у нього на все чесна відповідь, на зразок вечеряв з діловими партнерами, або партнери з іншого міста, їм же треба десь зупинитися, або день народження бухгалтера, квіти купував. Дружина вірила, бо хотіла вірити, не могла навіть подумати про погане, адже він рідний, улюблений і єдиний чоловік.
Коли від мами з сином повернулися, довелося засумніватися в його в словах. Його «діловий партнер» по всій квартирі слідів наробив, щоб вона зрозуміла, що час чоловіка вигнати, а ще краще самій піти. Віра не стала навіть чекати Івана, який знову навісить їй локшини на вуха. Вона зібрала речі та переїхала до свекрухи, щоб подумати, як жити далі. Віра все розповіла свекрусі. Вона й порадила:
– Ти поживи поки у мене, в себе прийди, він зрозуміє, що зробив помилку, може одумається, а ти потім і вирішиш, пробачити його чи ні.
Віра так і зробила. Тиждень минув, а чоловік навіть не згадав про них. Через місяць приїхав і заявив:
– Раз ти все знаєш, не буду нічого говорити, мені треба розлучення. Дівчина вагітна від мене, я повинен з нею одружитися.
Віра погодилася на розлучення з умовою, що квартиру він їй з дітьми залишить. Він собі ще заробить, а їй з двома дітьми жити десь треба. Прогодувати дітей вона й сама зможе, адже не вперше ночами працювати …
Віра народила чудову доньку. Свекруха і син – її перші помічники. Вона з сумом згадує своє сімейне життя, але треба жити далі, дітей виховувати.
– Найцікавіше, – розповідає Віра, – не склалося у нього життя з молодою дружиною, все до нас їздить, під приводом з дітьми побачитися, а у самого очі сумні-сумні, навіть шкода. Ось якби попросився він назад, так прийняла б його, напевно, дотепер люблю, так не проситься, він же мужик. Сам мучиться і нас мучить …