Я була пізньою і єдиною дитиною в сім’ї літніх і, як наслідок, тривожних батьків. Все дитинство мене оберігали від міфічних небезпек і травм.

«Не бери ніж – поріжешся», «Іди геть з балкона – впадеш», «Не підходь до плити» і .т.д. Коли мої приятелі, надівши легкі весняні курточки, мчали по вулиці на велосипедах назустріч вітру, я, насунувши теплу шапку і пальто, йшла в бібліотеку. Велосипед мені теж не купували, боячись, що я впаду.

Моїми близькими друзями були книги. Я читала «запоєм» все, що пропонувала мила бібліотекарка. Батьків такий стан речей тільки радував.

– Лікарем буде. Або учителем! – раділи вони.

Коли я приносила зі школи трійку (математика давалася мені з великими труднощами), мама стогнала, зітхала і навіть плакала. Я клялася, що буду дуже старатися, що цього ніколи не повториться – і вчилася щосили.

Зір я посадила ще у восьмому класі. У дев’ятому мені видали атестат без трійок. Мама пишалася мною.

– Будеш вступати до педагогічного! – сказала мені вона.

– Я хочу піти в театральний! Прошепотіла я.

– Не говори дурниць! Актриса – дуже залежна професія. Доведеться роками чекати ролей. Вчися на вчителя, так і дітей ти любиш.

Сперечатися з мамою було безглуздо. Та й відстоювати свою точку зору я не вміла. Я не вміла слухати себе. Не знала своїх потреб і бажань. Я жила життям мами, дивилася на світ її очима.

Я щиро полюбила своїх учнів. Але не школу. Кожен день був для мене справжніми тортурами. Задоволення від роботи я отримувала тільки тоді, коли організовувала театральні вистави разом з дітьми, вчила їх співати й танцювати, розігрувала спектаклі. А потім я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

– Куди б тобі хотілося піти ввечері? – запитав він.

– А тобі куди? – запитала я здивовано.

– Скажи, куди ти хочеш. Що б тобі хотілося? Є у тебе заповітна мрія? – засміявся він.

Я сіла і розридалася. Я не знала, чого я хочу. Не знала, куди я йду. Чи не вміла слухати себе. Як я зможу навчити цього своїх майбутніх дітей? Я не хочу нав’язувати їм свій досвід! Нехай мої діти роблять помилки знову і знову, нехай вчаться, але це буде тільки їх досвід і їхнє життя! Безцінне і неповторне.

У декретній відпустці я зайнялася тим, чим мені давно хотілося зайнятися – писала твори. У мене була опублікована перша розповідь і я була надзвичайно горда собою.

– Ти ж не збираєшся кидати школу? – стурбовано запитала мама. – Все ж досвід, стаж у тебе є, та й вислугу років ніхто не відміняв.

Я обернулася і побачила перелякані старечі очі.

– Я розумію тебе, мамо. Ти росла в скрутний, голодний час. Тебе теж не вчили робити свої помилки та жити своїм розумом. Я прошу тебе, поки не пізно, прислухатися до себе і запитати: «Чим би мені сьогодні хотілося зайнятися?» Скільки можна жити з оглядкою на інших? Життя одне, іншого у нас не буде. Я хочу пройти свій шлях, зі своїми помилками, злетами та падіннями. Перестань мене страхувати, я більше не боюся падати! Адже головне – піднятися після падіння. Піднятися, щоб продовжити СВІЙ шлях.

Вона у відповідь просто опустила очі…