Мені не вистачає зарплати на утримання сім’ї, зате чоловік будує будинок
Марина заміжня вже 9 років. І в сім’ї ростуть дві дочки двійнята, яким зараз по 6 років. Квартира у них велика і простора, хоч і двокімнатна. Цю квартиру Марині залишив дідусь по татові. Чомусь Марина була переконана, що їх житлове питання давно вирішене.
– Жили нормально, – каже вона, – труднощі були, як же без них. Але більше в фізичному плані – важко з двома малюками відразу. Мама моя ще працює, батьки Тараса живуть в сусідньому містечку. Вони приїжджають дітей провідати, але рідко.
Після того, як дівчатка пішли в садок, а Марина вийшла на роботу, вони почали замислюватися і про те, щоб придбати машину, поміняти кухонний гарнітур, з’їздили відпочити на морі, коли дочкам виповнилося по 4 роки.
– Мріяли, – згадує жінка, – що вже раз на рік треба обов’язково на море дочок вивозити. Так нам сподобалося. Тільки не вийшло більше.
Трохи більше як рік тому чоловікові Марини несподівано дісталася ділянка землі в селі. Недалеко, в сусідньому районі, де свекри живуть. На ділянці був старий будиночок, двоюрідна тітка свекрухи там жила.
– І Тарас загорівся, – гірко посміхається Марина, – буду будувати будинок. Раз вже сина не родив, але дерево і будинок – обов’язкова програма.
– Ти там жити зібрався? – спитала дружина, – А на роботу на автобусі їздити?
– Ні, – відповів Тарас, – жити буду тут. Нехай там буде дача. Та й хіба мало. На старості років туди з тобою поїдемо, а квартиру – дочкам залишимо.
– Я розумію бажання жителів мегаполісу мати дачу, – каже Марина, – їм хочеться на природу. Але у нас тут зовсім інша справа, у нас в місті достатньо багатоповерхівок, але кругом парки та приватний сектор, до лісу – 30 хвилин на велосипеді. Річка теж близько. Який природи нам не вистачає? Городу?
– Газон посію, – упирався чоловік, – а там видно буде. Я так вирішив.
– Ну вирішив і добре б, – каже дружина, – але будинок треба будувати з нуля. На які гроші? Правильно, на свої. А жити ми будемо на те, що залишиться. Тобто на мою зарплату. Вчотирьох.
Є і ще один нюанс. Ділянка номінально належить мамі Тараса. І ніяких дій для того, щоб перевести її у власність сина, свекруха не робить.
– Навіщо, – дивується мама чоловіка, – Тарас у нас один, все йому і дістанеться.
Тарас з батьком багато роблять самі, виходить дешевше. Але і на це йде вся зарплата чоловіка, і навіть більше. Ні відпочинку на морі, ні машини. Чоловік від Марини відмахується, я сам.
– А яке сам? – питає його Марина, – Живемо на мою зарплату, дівчат одягати стали виключно на розпродажах, а їх зараз в школу збирати треба. Ти б міг говорити, що сам, якби твоє будівництво не відбивалася на сім’ї, а так що виходить? Будинок мамин, а годую всю сім’ю я?
– Ось як ти заговорила, – образився чоловік, – про розлучення думаєш? Що в разі чого тобі від будинку нічого не дістанеться? Не думав, що ти така. Ось чому ти хотіла, щоб ділянку і будову на мене переписали! Ти ще на аліменти мене подай і про квартиру, в якій ми живемо згадай, чия вона.
– Про квартиру не згадую, – каже Марина, – а аліменти … Думка приваблива. І не про розлучення я думаю, а про те, як звести кінці з кінцями поки чоловік виконує свою чоловічу програму – будує будинок.
Як вам така ситуація? Що скажете?