– Мене син утримуватиме на старості, йому і квартиру віддам, все по-чесному, – говорила мама. Ну ось нехай брат тепер і містить

У мами всю дорогу світлелком у віконці був брат. На нього покладалися надії, в нього вкладалися гроші та сили, а дочки мами були за залишковим принципом. Квартиру мама свого часу переписала на брата, адже він мав її утримувати до труни, але щось не склалося зі змістом.

У наших батьків було троє дітей – я найстарша, брат Ігор молодший за мене на чотири роки, а сестра Варвара на десять років. Поки був живий батько, ми всі отримували свою порцію уваги і турботи, а потім його не стало, ресурси мами були обмежені, тому вона вирішила зосередитися на вихованні сина, призначивши його своєю надією та опорою.

До репетиторів ходив лише брат, адже за маминою логікою для дівчаток навчання не таке потрібне.

– Я взагалі не розумію, навіщо дівчаткам вчитися. Ви потім заміж повиходите, дітей народжуєте, будете домом займатися. Потрібна вам буде та алгебра та хімія, – фиркала мама на мої прохання і мені якось допомогти з навчанням.

Мене не влаштовувала намальована мамою картина. Я бачила, куди вона дійшла зі своїми міркуваннями – тата не стало, грошей одразу значно менше, бо мама ніколи не працювала. Якби не всебічна допомога бабусь та дідусів, ми б скотилися в злидні.

Брату сплатили навчання у ВУЗі, адже йому потрібен старт у житті. Я ж ще після дев’ятого класу пішла до коледжу, розуміючи, що на вишку я поки не потягну, а платити за навчання мама мені просто не стане. Влаштувалася на підробіток, намагалася займатися молодшою ​​сестрою, до якої мамі майже не було справи.

Коли брат відучився, вирішив, що хоче відкрити свій бізнес. Мама його всебічно підтримувала, навіть готова була взяти кредит заради сина, але їй не дали, доходи не ті. Я на той час вже одружилася, мені було двадцять сім років, ми з чоловіком збиралися брати іпотеку.

Мама наполягала, щоб кредит для брата я оформила на себе, мені вже не відмовлять, але я навіть пробувати не стала. Скільки б мама не звеличувала Ігора, він був лінивою і недалекоглядною людиною, тому взяти для нього кредит – це накинути ярмо на власну шию.

Брат та мама на мене дуже образилися, але мене вони не дуже цікавили. Я на той момент переживала за сестру, яка складала вступні іспити до ВУЗу. Поки мама бігала банками, намагаючись оформити кредит, я з сестрою їздила до столиці, щоб вона могла спробувати щастя при вступі туди, куди хоче. Оплачувала поїздку теж я, адже мати зайвих грошей не мала.

У всіх все склалося добре – Варвара поступила, мама взяла для Ігора кредит, він почав каламутити якийсь бізнес зі своїми друзями. Наше з чоловіком життя теж йшло своєю чергою, ми все-таки змогли взяти іпотеку.

Перший час у брата справді йшли в гору, а мама світилася від щастя – не прогадала, син її не підвів. Саме тоді вона і сповістила нас про своє рішення відписати свою троячку виключно братові.

– Він мене утримуватиме в старості, тому все по-чесному, хто батьків доходжує, той і спадщину отримує, – відрізала мама.

Я від неї нічого іншого й не чекала. Дивно було б, якби вона вчинила по-іншому після того, як весь час тільки в синочка і вкладала. Варвара теж сприйняла цю інформацію як належне, вона взагалі не планувала повертатися до рідного міста після навчання.

Справи у Ігора йшли в гору десь півроку, а потім все різко закінчилося, не знаю з якої причини. Щоб реанімувати свій бізнес, брат уболтав маму продати троячку, купити двушку, а різницю віддати йому для бізнесу. Типу, це все одно його спадок, тому яка різниця, коли він почне його отримувати.

Мама погодилася, перевірила цю сумнівну операцію, дала Ігору грошей, потім ще кредит взяла на його прохання в якійсь шарашкіній конторі. Але бізнес чомусь так і не реанімувався. Брат осів удома у мами, влаштувався на роботу в офіс, отримує копійки, які повністю йдуть на погашення кредиту. Квартиру, до речі, мама при покупці оформила на брата і себе, тож ще невідомо, чим відгукнеться це її рішення.

Жити їм некомфортно, мама вже розласувала інший рівень життя. Тут вона й згадала, що має дві дочки, яких вона напувала, годувала, ночей недосипала, а вони тепер за це повинні її забезпечувати на старості років. Тільки до старості їй ще орати та орати, а у нас із сестрою грошей їй допомагати немає.

Варвара будує своє життя з нуля в столиці, а ми з чоловіком платимо іпотеку та чекаємо на дитину. Грошей на те, щоб утримувати маму та брата, у нас просто немає. Та й якби вони були в мене, я швидше за все відмовила б, бо це було б чесно. У брата інвестували – нехай брат і відпрацьовує. А за маминими словами, доньки – це відрізана скибка. Тож дуже дивно зараз виглядають її вимоги згадати про дочірній обов’язок.