Марія вирішила приїхати з Америки навідати давню студентську подругу, вона не оголошувала про свій приїзд, хотіла зробити сюрприз, але радості подруга не виявила

Марія Федорівна повернулася до свого маленького міста. Ненадовго. Вона мріяла про цю подорож, готувалася до неї. Їхати дуже далеко, на край світу, майже десять тисяч кілометрів. І непросто знайти час. Марія Федорівна завідувала кафедрою, викладала, свою школу іноземних мов мала. І троє дітей дорослих, семеро онуків. І будинок заміський ще, великий маєток, як вона жартівливо казала.

Багато працювала. І щасливо вийшла заміж. Чоловік обіймав високу посаду, теж працював із ранку до ночі. Добре жили. Але мало спілкувалися поза роботою та поза сім’єю, колись. Занадто багато справ.

Тим більше, у Марії Федорівни подруга була подруга дитинства. Вони разом виросли у далекому маленькому містечку, разом у школі навчалися. Водночас вступали до столиці до університету. Подруга не пройшла конкурсу, повернулася додому. Дуже переживала, але потім заочно вивчилася на економіста, також працювала. Бачились лише дуже рідко.

Батьків Марія Федорівна давно перевезла до столиці до себе. А з подругою останні десять років переписувалися і зідзвонювалися зрідка, – потім уже тільки зі святами вітали один одного. Таке буває. Все рідше та рідше. І дедалі холодніше відповідала подруга. Голос її ставав чужим.

Але ж дружба не зникає, навіть якщо рідко спілкуєшся. Потрібно все повернути, треба зустрітися, сказати хороші слова, обійнятися, згадати минуле! І Марія відправляла подарунки, гроші, – знала, що у подруги не дуже добре із фінансами. І чоловік випиває. А син тимчасово збився зі шляху, доки не може знайти хорошу роботу. Звала до себе у гості. Пропонувала допомогу…

І ось поїхала. Здобула гарний гонорар за наукову працю, велику премію. Накупила подарунків. І радісно вирушила в дорогу: літак, потім – поїзд, потім автобус… Довга дорога, але ж до подруги. До близької подруги. Ось щастя буде, коли побачаться. Подруга жила все в тій же квартирі, де в дитинстві жила.

Це буде сюрприз. Марія не повідомила, що їде. Зняла номер в крихітному готелі, потім подзвонила… І залишився якийсь осад, – радості подруга не виявила.

І потім радості теж не було особливої. Ні для кого. Двері відчинила постаріла повна жінка. Не впізнати стало ту подругу, з якою колись були вони не розлий вода, – але ж стільки часу минуло! Марія обійняла жінку. Та відсторонилася трохи. Марія стала подарунки діставати із численних сумок, – жінка дивилася байдуже та холодно.

Дякувала строго. У квартирі було дуже холодно, батареї ще не ввімкнули. І крижаний вітер бив у вікна. Може, тому чайник так довго не закипав – від холоду? Сиділи і дивилися на чайник. Кухня крихітна, – по стіні проповз тарган. Стара квартира ремонту не було дуже давно.

Марія намагалася говорити, розповідала щось, згадувала… Сьорбала чай із пакетика, цукерки подруга не відкривала. А потім чужа жінка похилого віку, подруга, сказала: мовляв, живеш приспівуючи. Пощастило тобі. А ми тут поневіряємося, з хліба на квас перебиваємось. Мало тобі було цькувати мене розповідями про твоє шикарне життя. То ти ще не полінувалася, приїхала. Одягнена і нафарбована, хвалитися приїхала.

Тобі просто пощастило. А мені – ні. Що тобі ще від мене треба? Дізнатися, що чоловік допився до лихоманки, а син невідомо де? Що пенсію мені нарахували крихітну? Що здоров’я не маю? Подивитися хотіла, як я живу? Ну, дивися. Не всім так щастить, як тобі, пройдисвіт. Ти й тоді вчинила, бо зв’язки були. Хтось тобі допоміг. А мені тому не знайшлося місця. Думаєш відкупитись своїми подачками?

Це було так незаслужено та прикро, що Марія на мить перестала дихати. Потім почала виправдовуватися. Розповідати, як важко було досягати та досягати. І зараз як непросто. Навіщо розповіла, що батьки хворіють, мама в деменції, треба доглядати її. Що чоловік переніс три операції. Що молодша дочка проходить тяжке лікування. Що без вихідних і відпустки працює вже кілька років, ось вдалося знайти тиждень, приїхати до тебе, я сумувала!.. Якщо треба допомогти, скажи! Я зроблю все, що можу. Разом упораємося.

Охолоджений чай темнів у старих чашках із тріщинами. І так недоречно-яскраво виглядали пакети та коробки з подарунками на брудній підлозі.

Все було схоже на страшний тяжкий сон. І Марія пішла вдягатися, стримуючи сльози. Подруга не тримала. Не було подруги. Була чужа жінка похилого віку з вогниками злості в очах. Так уві сні в личині близьких раптом виявляється чужа, незнайома, небезпечна людина.

Марія дісталася готелю і потім тихенько плакала. Дивилася у вікно на засніжене містечко, рідкісні ліхтарі сяяли у темряві. Схоже на чужий півстанок…

Потім чоловік зателефонував, Марія сказала, що завтра виїде, обставини змінились. І дуже хочеться додому до своїх. І чула, як радісно кричав онук: “Бабуся приїде скоро! Бабуся приїде!”

Так буває у житті. Все змінюється. І жити ілюзіями не треба. Не завжди нам раді люди з минулого. І не завжди до минулого треба повертатися.

І Марія послала подрузі весь свій гонорар. Та коротко написала: “Дякую!”. І ніхто не винний. Нема кого звинувачувати. Потрібно жити далі. Спробувати ще зателефонувати, написати, – на згадку про минуле. Зробити зусилля, якщо неспокійно на серці. А якщо відповіді не буде, треба жити далі. І згадувати добром померлу дружбу.