Марія Василівна розлучила свого сина з двома дружинами, була впевнена, що і з третьою впорається. Та тільки нова невістка виявилася розумнішою

Під час вечері Марія Василівна помітила загадкову усмішку, яка блукала на обличчі її сорокарічного сина.

— Ти якийсь сьогодні не такий, Владе, — сказала вона.

– Не такий? — радісно здивувався Владислав і глянув на маму.

— Нічого не кажеш. Усміхаєшся. Сталося щось? Може на роботі неприємності?

– Та ні, мамо, – спокійно відповів Владислав, – справи йдуть чудово. — Просто… Я збираюся одружитися. Я — найщасливіша людина на світі, мамо.

«От, значить, як, — подумала Марія Василівеа. — Одружитися. Тепер я розумію, чому мені весь день не по собі було. Я відчувала, що станеться щось погане. Синок одружитися надумав. Одного разу, я так розумію, йому здалося замало. Мабуть, забув, що таке життя одруженого чоловіка. Вирішив ще раз нерви собі поїсти. Ну-ну”.

Влад дивився на маму та чекав, що вона скаже. Але Марія Василівна мовчала. Вона не поспішала з відповіддю. Розуміла, що в такій розмові, під час обговорення такого питання, довгі мовчазні паузи між сказаним — це основа успішного діалогу.

«Помовчу,— думала Марія Василівна,— може, ще чогось цікавого почую. А своє слово сказати я завжди встигну. Помовчу».

Владислав, скориставшись тим, що мама мовчить, продовжив.

– Її звуть Оля, – сказав він. – Ольга! Красива, а головне, дуже розумна. Я навіть сказав би, мудра жінка. І дуже добра. Вона теж була вже одружена. Два рази. Ми з нею зустрічаємося вже майже рік.

Марія Василівеа мовчала, але слухала сина уважно. Ловила кожне його слово.

“Рік зустрічаються, – ревниво думала вона, – а матері – ні слова”.

— Чому тобі про неї нічого не казав? – Продовжував Влад. — Так я не знав, наскільки у нас серйозно. Але тепер я вже не маю сумніву, що люблю цю жінку. Сьогодні зроблю їй пропозицію. Впевнений, що й вона теж мене…

— То ти ще не розмовляв із нею про одруження? — швидко поцікавилася Марія Василівна, яка вирішила, що її мовчання надто затягнулося і треба сказати кілька слів.

— Ще ні, — відповів Влад. — Завтра ми вечеряємо з нею у ресторані і там я…

«Два рази у шлюбі була! — з жахом думала Марія Василівна. — Ну, і зупинись на цьому. Куди ще? Але ні! Вона вирішила зіпсувати життя ще й моєму синові».

— Ну, ось там ми зустрічаємося, — сказав Влад. — Я так хвилююсь, мамо. Аж раптом вона мені відмовить. Вона така гарна, розумна. А я? Звичайний бізнесмен. Не входжу навіть у першу сотню найбагатших людей нашої країни.

«Відмовить,— подумала Марія Василівна,— як же! Такі дива хіба що у казках трапляються».

— І даремно ти хвилюєшся, синку, — сказала Марія Василівна. — Я впевнена, що вона теж кохає тебе. І, звичайно, погодиться стати твоєю дружиною.

– Дякую мамо. – сказав Влад. — Мені зараз дуже важлива твоя підтримка.

— Ну, про що ти говориш, синку, — сказала Марія Василівна. — Я зроблю все для твого щастя. Як ти кажеш її звати?

— Хіба я не назвав її імені?

— Ти казав, синку, — сказала Марія Василівна. — Але ж я не запам’ятала. Вибач.

— Має прекрасне ім’я, — задумливо сказав Влад. – Ольга.

«Тільки позбавилася однієї, у якої, до речі, теж було прекрасне ім’я — Анастасія, і на тобі. Оля! — міркувала Марія Василівна і по-доброму дивилася на сина. — Думала, що ось тепер нарешті поживу спокійно. Так ні! Року не минуло, як у нього з’явилася інша. Оля! Де він їх знаходить лише, не розумію. Здавалося б, місто маленьке, всі одне одного знають, але ні. Умудрився і тут знайти».

— Чудове ім’я, — сказала Марія Василівна. – Казкове.

— Найбільше, мамо, мене зараз тішить те, як спокійно це сприймаєш, — сказав Влад. — Я думав, що ти не схвалиш.

«Мій спокій, синку, — подумала Марія Василівна, — це не моя згода з тобою, а лише прояв сили моєї з тобою незгоди. І чим значніша ця сила, чим більший мій спокій. І твоя радість з приводу мого спокою даремна. Якби ти тільки знав, що ховається за цим моїм спокоєм, ти не радів би.

Колись я не дозволила тобі одружитися зі Світланою. Пізніше я розвела тебе з Анастасією. І з Олею я теж впораюся. Це, звичайно, буде коштувати мені зайвого сивого волосся, але заради тебе, синку, я готова на будь-які жертви. Одружуйся. Але на спокійне життя не розраховуй».

— Коли ти познайомиш нас? — спитала Марія Василівна.

– Завтра, – відповів Влад. — Відразу після ресторану я приведу її до нашої оселі.

— Приблизно о котрій ви будете?

— О дев’ятій вечора, — сказав Влад, — може о десятій.

Наступний день. Вечір.

Рівно о дев’ятій годині Марія Василівна, почувши звук дверей, що відкриваються, вийшла в передпокій.

– Ти один? – Здивувалася вона. — А де… Оля?

— Один, мамо, — сумно відповів Владислав. – Сьогоднішній вечір я запам’ятаю на все життя.

«Слава Ьогу, — подумала Марія Василівна. — Вона заощадила мені час і нерви».

– Що сталося?

– Ти не повіриш!

– І всеж.

— Як я тобі й казав, мамо, я зробив їй пропозицію, а вона… Замість просто взяти й погодитися, як це роблять усі жінки, які справді люблять. Вона… Вона сказала таке, що… Ні. Не можу. У мене язик не повертається сказати.

– Що вона сказала?

— Вийду за тебе заміж, але маю одну умову, — відповів Владислав. – Так вона сказала.

– Умова? — перепитала Марія Василівна.

— Усього одна умова, мамо! Але яке! Мені навіть сказати це страшно.

– Що за умова?

— Слово честі, мамо, — сказав Владислав, — язик не повертається вимовити.

— Та припиниш ти чи ні з матері знущатися! — закричала Марія Василівна. — Скажеш, у чому справа, чи так і ходитимеш навколо та навколо. Яка умова?

— Вона погодиться стати моєю дружиною, якщо їй не доведеться знайомитися з тобою, — відповів Влад.

— Мерзота! — вигукнула Марія Василівна.

– А я про що! Ти тільки не хвилюйся, мамо.

— Та як у неї язик обернувся таке сказати.

— Нечувана зухвалість. Я сам досі схаменутися не можу.

— Та як… Ні, це просто… Я, звісно, ​​й сама не ангел, але опуститися до такої підступності, навіть я не здогадалася б.

— Я ж говорю, мамо, у це неможливо повірити.

— Цікаво, чим вона мотивувала цю свою умову?

– Це безглуздість, мамо. Запевняю тебе. Абсурд повний. Не варто навіть говорити.

– І все таки! Я хочу знати.

— Тільки тримайся в руках, мамо.

– Ти ж бачиш, я спокійна.

— Вона сказала, що два її попередні шлюби були зруйновані вами.

– Нами?

– Матерями її чоловіків. Що саме ви двічі й зруйнували її щасливе сімейне життя.

«Погань яка, — думала Марія Василівна, — негідниця безсоромна».

— Що, отак і сказала? — схвильовано вигукнула Марія Василівна. — Що ми зруйнували її щастя?

— Не лише її, а й щастя своїх синів, — уточнив Владислав. – Так і сказала. Який жах. Так?

– Просто немає слів.

— І, звичайно, після цього я не міг її привести сьогодні до нашої оселі.

– Само собою.

— Я сказав, щоб вона приходила не сьогодні, а завтра. Ну коли тебе тут не буде.

— Я не зрозуміла, синку, ти що? Прийняв її умову?

— Я ж говорю, мамо, у це важко повірити, — відповів Влад. — Але що мені ще робити? Я люблю її. Але я впевнений, що після всього, що ти дізналася про цю жінку, ти сама не захочеш з нею зустрічатися. Адже так?

Влад дивився на маму та чекав, що вона скаже. Але Марія Василівна мовчала. Вона не поспішала з відповіддю. Розуміла, що в такій розмові, під час обговорення такого питання, довгі мовчазні паузи між сказаним — це основа успішного діалогу.

«Хоча, про який успіх тут може йтися? – думала вона. — Тут мовчи — не мовчи, а сказати нічого. І схоже, що на цей раз я програла все. Чи ні? Може, ще щось можна вигадати?»

Через місяць Владислав одружився з Ольгою.