Мамусю, я бажаю тобі щастя

Дуже часто в житті трапляється так, що зовсім чужі люди стають для нас значно ближчими і ріднішими, ніж наші кровні родичі. Проте, закон бумеранга ше ніхто не відмінив, і в кінцевому результаті всі отримують те, на що заслуговують.

Маленька дівчинка Леся завжди  мріяла про справжню і міцну сім’ю. Свого тата вона не пам’ятала. Мама весь час пропадала на роботі, навіть в суботу йшла на неї, а поверталася лише після півночі. Іноді дівчинка чекала на неї, а іноді не витримувала і засинала.

Коли Леся просила маму побути з нею  хоча б у вихідні, запитувала, чому мама весь час на роботі, то  у відповідь чула тільки лайки і риторичне питання: «Ти ж хочеш, щоб я була щаслива?».

І дівчинка чекала. Терпляче прибирати, слухала маму, чекала її і навіть готувала їсти. Одного дня разом з мамою  до них додому прийшов чоловік, якого Леся спочатку боялася, але з часом вони знайшли спільну мову. Помітивши, що у дівчинки є талант, він записав її в школу мистецтв. Мама відмовилася займатися дочкою, тому дядько Михайло сам займався з Лесею. Вони разом гуляли в парку, ходили на заняття і просто багато часу  проводили разом.

Дівчинці було складно зрозуміти дорослі відносини. Часто  вона питала маму, чому ж вона не проводить з нею час, якщо щаслива з дядьком Михайлом? На це жінка лише огризалася і кричала на дівчинку, навіть якось вдарила її. Зате дядько Михайло завжди захищав її, допомагав і намагався підтримувати її інтереси. Щастя дівчинки тривало недовго.

Якось вона прийшла додому і зрозуміла, що дядька Михайла немає. Він залишив їй номер телефону своєї матері, щоб Леся в будь-який момент могла зв’язатися з ним. Не минуло й місяця, як мама знову заговорила з дочкою про нового чоловіка. Леся вже змирилася з тим, що мамі все одно на неї, а коли вона почала говорити про іншого чоловіка, якого вона також «любить», то дівчинка готувалася до будь-якого результату.

Тепер Мама  відправила свою дочку в інтернат, оскільки новий чоловік нічого не знав про те, що у неї є дочка. Кожен день Леся сиділа на підвіконні і чекала, коли ж за нею приїде мама. Але вона навіть не приїхала побачити її і тим паче не думала забрати свою дочку додому.

Тоді дівчинка захотіла подзвонити дядькові Михайлу, але їй не дозволяли дзвонити. Зрештою одна з нянечок пожаліла дитину і допомогла їй подзвонити йому. Леся поговорила з мамою дядька Михайла, яка зраділа її дзвінку, а також пообіцяла, що обов’язково приїде за нею.

Проходив час, але Леся як і раніше жила в інтернаті. Зрештою, вона вже втратила надію, то дядько Михайло приїде до неї, адже вона зовсім чужа для нього. Проте виявилося, що весь цей час він домовлявся про опіку з її мамою. У тієї була вже нова сім’я і нове життя, тому їй було зовсім байдуже майбутнє  дочки.

Якою б страшною не була правда, але її потрібно було приймати, це вона і зробила. Тим більше, що тепер її вихованням займався дядько Михайло, який став справжнім батьком для дівчинки. Вони жили втрьох: Леся, дядько Михайло і його мама. Він продовжив допомагати професійному росту дівчинки. І вже до двадцяти років вона стала знаменитою художницею, та й у неї тепер була своя галерея.

Тут вона вперше за дванадцять років і зустрілася з мамою, яка прийшла до неї. Ось тільки даремно вона сподівалася на доброзичливий прийом. Їй не були раді. Леся  відверто сказала їй про те, що вона сама так поступила з нею. Дочка заважала її щастю, тому мама від неї і позбулася. Жінка не витримала правди в очі і пішла.

Леся сумно дивилась їй услід, але була рада одному, що життя її звело з дядьком Михайлом, який став рідною людиною, ріднішою, ніж мама.