Маму жалко до сліз, її пенсія не дозволяє нормально жити. Вирішила сама їй допомагати продуктами, а вона все тягне до мого молодшого брата. Тепер не знаю, як це все припинити

З самого дитинства я знала, що мама молодшого брата любить більше за мене. Спочатку було прикро і боляче. Як я могла, я намагалася привернути увагу матері.

Навчалася на відмінно, поводилася ідеально. Але мама нуль уваги. Тоді я скотилася на двійки, грубіянила дорослим. І це не дало результатів.

Я плюнула і після повноліття почала жити своїм життям. Що вдієш, так буває. Однак мама є мама, і я продовжувала допомагати їй посильно.

Мама ж просто розчинилася у молодшому браті. В нас різниця сім років. Мабуть, до народження Іллі мама подорослішала, помудріла і зрозуміла, що дітей треба любити.

Ось вона й любила. Виконувала кожне бажання Іллюші, дивилася йому в рот і бігала перед ним на задніх лапках. Нічого дивного в тому, що братик виріс егоїстом.

У школі Ілля навчався огидно. Після дев’ятого класу сяк-так закінчив ПТУ, але за фахом працювати не пішов. Не панська ця справа, слюсарем на заводі працювати.

Мама ціною величезних хабарів влаштувала Іллю до своїх знайомих у фірму. Молодший син, цілком очікувано, на теплому місці не втримався. Виявилося, що навіть блат не гарантує легке та безтурботне життя.

Матінка ще кілька разів намагалася прилаштувати Іллю до різних знайомих. Але ті відхрещувалися від такого щастя під пристойними приводами. Ніхто не хотів зв’язуватися з таким працівником.

Ледачий і апатичний Ілля якось примудрився одружитися. Не знаю, про що думала його обраниця перед тим, як добровільно звалила на свою спину цей безвольний мішок.

Діти пішли одразу. Навіть не пішли, а посипалися, як горох із дірки в тому самому мішку. І ось тепер у мами не один нахлібник, якого вона досі тягне, а п’ять.

Невістка і це цілком зрозуміло, працювати не може, бо не вилазить із декретів. Брат працювати теж відмовляється. Звісно, ​​він у нас принц наслідний. Чекає, коли якийсь король відвалить йому половину царства.

Мама давно на пенсії працювати не може за станом здоров’я. Проте брат ніякої жалості до неї не відчуває і продовжує тягнути гроші.

А та й рада давати. Тільки так вона відчуває свою потребу та затребуваність.

Я живу сама, і мої доходи дозволяють багато. Закривши свої потреби, я почала допомагати мамі грошима. То тисячу надішлю, то дві, а то й три.

– Мамо, купи продуктів, заплати за квартиру. Цього якраз вистачить до кінця місяця, — наставляла я маму.

Та погоджувалася, але вже за кілька днів знову скаржилася, що нема на що в магазин сходити. Та й за комуналку борг вже є.

На моє резонне запитання, а де ж гроші, мама, похнюпившись, прошепотіла, що вони терміново знадобилися Іллюші. І вона, звичайно, не змогла відмовити.

Хтось з гори нероб захворів, а потрібних ліків у будинку не виявилося, як і грошей. Довелося братикові знову звертатися до матері. Навіть на пенсії не дає їй спокою.

Ще кілька разів я давала мамі гроші, але щоразу вона все спускала на молодшого брата. Правильно, йому потрібніше. Народив натовп дітей та склав ручки на пузі. Допоможіть чим можете.

Після цього я почала давати матері продукти. То сама привезу кілька пакетів із усім необхідним, то доставку замовлю, щоб мама не моталася магазинами.

Здавалося б, можна видихнути та заспокоїтися. Мама сита і нагодована, все гаразд. Але ні, і тут на мене чекала засідка.

Гори провізії, привезені мною, дивним чином закінчувалися за кілька днів.

– Мамо, ти що, з’їла два кіло телятини, які я вчора привезла?

– Доню, приходив Іллюша, у них знову порожній холодильник. Ну, куди мені телятина, я і курку можу поїсти. А молодим допомогти треба, мають дітей.

Я просто отетеріла від обурення. Хто заважав молодим подумати головою, перш ніж заводити стільки дітей? Гаразд один, але троє! Навіть дурень розуміє, що їх годувати та одягати треба.

Але братик не дурень, він ще гірший, раз таких речей не розуміє.

Наступна доставка продуктів закінчилася приблизно тим самим. Мама розклала все по пакетах і потягла, як мураха, все добро у лігво братика.

Там на неї чекали величезним нетерпінням. Ще б пак, нарешті вони поїдять як люди.

А я сиджу і не знаю, що робити. Продовжувати допомагати мамі, щоб вона віддавала всю допомогу синові? Так він ніколи з її шиї не злізе, аж до смерті тягтиме жили.

Перестати допомагати мамі? Але вона не виживе без мене. Не залишати ж її голодувати.

Найняти доглядальницю, яка допомагатиме по господарству і одразу готуватиме щось із привезених мною продуктів?

Мама категорично проти сторонніх людей удома. Самій переїхати до матері? У мене своє життя, до якого я звикла. Жертвувати комфортом я не готова навіть заради близької людини.

Залишається одне – пустити все на самоплив. Нехай мама та братик самі розбираються зі своїм життям. Горбатого лише могила виправить.