Мамо, пробач…

У моєї подруги померла мама.

Вони не спілкувалися більше 10 років і жили в різних містах. Дурна сварка призвела до того, що мати і її єдина донька стали один одному чужими людьми.

Причина смерті – рак. Останні дні життя жінка провела в компанії платної доглядальниці і однієї-єдиної подруги. Дочці не сказала нічого. За її наполегливим проханням, їй подзвонили тільки після того, як все закінчилося.

Минуло трохи більше місяця. Подруга досі не знаходить собі місця.

Розумом вона розуміє, що давня сварка була дріб’язковою, не значною і вони обидві були не праві. Але гордість і жорсткий характер не давали жодній з них зробити перший крок.

А тепер уже пізно. Вони втратили занадто багато часу.

Вона картає себе за те, що не попросила вибачення і не пробачила маму ще при житті, що не була з нею поруч під час хвороби, що так і не встигла поговорити і сказати, що любить.

І не почула того ж у відповідь.

Ця історія вразила мене до глибини душі.

Я раптом усвідомила, що наше життя коротке і не передбачуване, вразливе і тендітне. Не можна  витрачати його на сварки, образи і дріб’язкові недомовки!

Батьки – не вічні і коли-небудь кожен з нас залишиться сиротою. Так само, як колись залишить сиротами своїх дітей. Так чому ж ми той короткий час, що нам відпущено, витрачаємо на непотрібні образи і з’ясування стосунків ?!

Тільки втративши матір починаєш гостро відчувати брак її любові, турботи і тепла. Сколь б років не було дорослій дочці, єдине чого хочеться в цей момент – уткнутися обличчям в рідні коліна і ревіти, як в дитинстві і відчути теплу материнську долоню на своїй потилиці.

І не мучитися пригадуючи собі ж, кожне грубе слово, сказане згаряча, кожне загублене «пробач» і так і не вимовлене «люблю».

Мамо, пробач мене! Я тебе люблю!