– Мамо, дякую за зіпсоване життя

Зараз мені вже 45 років.В юності батьки завжди твердили мені одне і теж: «Тобі головне вийти вдало заміж …» що ж, так і сталося.

В 20 років я вийшла заміж за чоловіка, який був не набагато  старший за мене, чоловіка якого мені з самого дитинства підготували батьки, мовляв, успішний син подруги, який в майбутньому стане дуже багатим. Я послухала батьків і вийшла за нього заміж, я ніколи не любила його, а зробила лише те, що мені сказали, так роблять всі, любов не найголовніше. А взагалі, «стерпиться злюбиться», зате скільки плюсів: квартира буде, грошей кури не клюють, діти вчитимуться в кращих закладах, та й мені працювати не доведеться, все це здорово, але …

Коли я тільки вийшла заміж, все було навіть непогано, ми їздили відпочивати в різні країни, подорожували, він купував мені дорогі подарунки, батьки були щасливі, квартира в центрі міста. Через кілька років у нас з’явилася дитина, а потім ми стали замислюватися про другу, оскільки гроші, щоб їх поставити на ноги є. Я не думала про кохання, про почуття, мені здавалося, що так і повинно було бути, звичайна сім’я у якій все є.

Тепер мені 45 і я зрозуміла, що витратила свою молодість на чоловіка, який мені зовсім байдужий. Зрозуміла я це рівно тоді, коли вийшла на роботу після декрету, почала спілкуватися з іншими чоловіками та пізнавала інших людей. У мене були симпатії, були якісь почуття, які раніше я ніколи не відчувала. Мені було соромно, що я роблю, що я спілкуюся з іншими, і що мій чоловік не викликає у мене ніяких емоцій, він ніби мій сусід, з яким ми живемо, у нас спільні діти й у нас купа грошей.

Розповіла все  це своїй мамі, а вона сказала мені:

–  Ти вийшла за багатого, терпи, я терпіла і всі жінки повинні терпіти. А що, краще б вийшла заміж за бідного Ваньку, який тобі подобався? І що б у тебе було? Нічого! Твоє майбутнє було б зіпсоване, твої діти жили б бідно і сама б ти не мала того, що маєш зараз.

Я задумалась…

– Так, нехай я б бідно жила, нехай ми б зводили кінці з кінцями, але зате разом би все це пережили, нехай у нас буде дитина, у неї не буде кращих іграшок і кращого одягу, але зате вона б бачила, що росте в люблячій сім’ї, де батьки люблять один одного і де люблять її.

Зараз чоловік мій працює і його  діти бачать  пізно ввечері, і то, не завжди. Зараз міняти щось пізно, буде соромно перед батьками, перед дітьми й перед усіма на світі, залишається терпіти до кінця. Так що, мамо, спасибі за зіпсоване життя!…