– Мама? Вона тебе била? – Ні ніколи. Але краще б била, я не знаю … не знаю з чого вона вирішила так мене виховувати, коли я вередувала …

Моя сусідка Ірина заїкається. Не дуже сильно, але варто їй тільки розхвилюватися … Два роки тому ми разом з нею Новий рік зустрічали, вона мене покликала, сказавши, що не хоче одна святкувати, а чоловік поїхав до свекрухи хворої.

Мені не звикати святкувати одній, але я пішла до Ірини – вона з тих людей, яких світлими називають. Пробили куранти, ми випили шампанського, трохи поїли, а потім розговорилися. У телевізорі розкривали роти «зірки», але звук був скрученим до мінімуму, за вікном – стріляли феєрверки, а по сходах безперервно снували галасливі компанії. А ми базікали, спочатку ні про що, по суті, а потім якось пустилися в спогади. Я про своє, а вона про своє …

Вибачте, але заїкання її передавати словами не буду. Ні до чого це.

– А правда, що заїкання не лікується? – несподівано запитала вона.

– Лікується, але це настільки індивідуальний дефект, що одні люди піддаються лікуванню, а інші … Від причини багато що залежить. Воно у тебе з дитинства? Собака налякала?

– Ні. Мене в дитинстві водили до логопеда, але … Лікар сказала, що саме пройде, та тільки не проходить.

– Сильно заважає?

– Уже не надто. Раніше – сильно. Школа, сама розумієш, як там до таких відносяться. Тебе до дошки викликають, усно відповідати, а весь клас уже до потіхи готуватися. І починалася катування. Я ось зараз думаю – адже знали вчителя всі, знали, невже не могли мене рідше викликати? Або після уроку?

– Ой, Ір, все так, але … Може вони таким суворим методом гартували тебе? Але ти не відповіла, з якого моменту ти стала заїкатися?

– Мені соромно. – На її блакитних очах з’явилися сльози. – Просто соромно. – Не хочеш – не говори, не треба, заспокійся тільки. Але було вже пізно. Вона розридалася, проплакалась.

І розповіла мені свою історію.

– Мені соромно говорити людям правду, мене ж стільки раз в житті про цю чортову собаку питали. Не було ніякої собаки. Це …

– Заспокойся, ну будь ласка … – Я погладила її по голові.

– Мама це була.

– Мама? Вона тебе била?

– Ні ніколи. Але краще б била, я не знаю … не знаю, чому вона вирішила так мене виховувати, коли я вередувала. Може, їй підказав хто?

– Так що вона робила?

– Нічого. Вона відкривала нижні полиці серванта і говорила мені: «Збирай речі, я тебе в дитячий будинок відведу, будеш там жити. Мені така дочка не потрібна ». Розумієш?

– Розумію. А ти …

– А я все всерйоз сприймала, я вже знала, що є такі будинки, де живуть діти, без батьків. І я дуже повільно діставала кожну свою річ – кофтинки, колготки, щоб довше побути вдома, розумієш? Мені ставало дуже страшно. А всередині були такі відчуття, що не передати, вони душили, але плакати я не могла.

– Це разово було?

– Ні, вона говорила, що на цей раз прощає мене, що я можу ще пожити вдома, але якщо … А це «якщо»  іноді траплялося і катування ця починалася знову. А одного разу я прокинулася, після кошмарів, в яких я була одна в порожньому будинку, дуже налякана, прокинулася, і … Щось сказала мамі і зрозуміла, що зі мною щось не те відбувається. Так я і стала заїкатися.

– Мама знає про цю причину? Ти їй розповідала?

– Ні. Вона мене адже любила і я її любила. Та й зараз люблю. Вона перелякалася, навіть швидку викликала. Лікар приїхала, поговорила зі мною, про собаку запитала. Чи не лякала вона мене? А мама…

Їй і в голову не моглоприйти, що це через неї. Я адже зовні виду не подавала. Тільки червоніла, та губи тряслися. Поки речі збирала.

Потім, уже після новорічних канікул, я почала обдзвонювати знайомих, ми навіть якогось чудо-фахівця відшукали, але … Ірина як і раніше заїкається, особливо коли хвилюється. У неї, на щастя, хороший чоловік. Намагається не давати їй приводів для хвилювання …