Мама третій тиждень ходить із жалобним виглядом. А все через те, що  я твердо вирішила, що переїжджатиму від батьків. Зараз активно шукаю квартиру, вже є кілька варіантів, які мене зацікавили, але ріелтор умовляє подивитися ще парочку

У мене благополучна сім’я, у якій між собою нормальні стосунки. І щоб ці стосунки збереглися у такому вигляді й надалі, мені треба з’їхати.

Мама дуже важка у побуті людина, а ще їй до всього є справа. Обов’язково треба сунути носа і дізнатися, що я читаю, з ким спілкуюся, куди збираюся і таке інше. А мені не вісімнадцять: мені двадцять п’ять років. Думки про окреме житло мене переслідують ще з університету, але мамина гостра реакція на таку звичайну подію мене просто вибивала з колії.

Навіть у гуртожиток я не могла з’їхати, хоча були варіанти за невелику винагороду коменданту влаштуватися там. Натомість я щодня щонайменше три години витрачала на дорогу з універу та в універ. А могла б витрачати десять хвилин.

– Як ти будеш сама жити? Там же довкола чужі люди! А раптом із сусідками не пощастить? Вдома все одно краще, – умовляла мене мама, витираючи сльози.

Як би я не мріяла вилетіти з-під маминого крила, її реакція відбивала все бажання відстоювати свою позицію. А мама, як тільки переконалася, що я нікуди не подінуся, знову почала виводити мене своїми побутовими причіпками та вимогами звітів.

Після ВУЗу я влаштувалася на роботу. Коли зрозуміла, скільки отримуватиму, почала шукати квартиру. Мама, як тільки їй стало про це відомо, відразу стала скаржитися на здоров’я, примовляючи, що без мене ніяк не впорається.

Знову відклала пошук житла. Мама відразу повернулася до своєї звичної поведінки, хоча я їй пояснювала, що те, що я терпіла в школі, зараз терпіти вже не буду.

Я доросла людина, мені не потрібно, щоб мама перекладала речі у мене в шафі, копалась у косметичці, постійно твердила, що я все роблю не так.

Я навіть у вихідні не можу виспатися, бо вже о дев’ятій ранку мама заходить до кімнати і починає кричати, що я все життя так просплю. А я до ночі дивилась серіал. Маю право, зрештою, маю вихідний!

Втомилася вже боротися з мамою за свій особистий простір, втомилася постійно відбиватися від її нападок та підлаштовуватися під її ритм життя.

Тато якось звик, його все влаштовує, а мені постійно хочеться поставити замок, щоб у мою кімнату ніхто не ліз. Але я знаю, що це не допоможе.

Найпростіший варіант – винайняти собі квартиру, чим я зараз і займаюся. Мама вже перепробувала всі методи, які працювали в неї раніше, але зрозуміла, що зараз вони не діють.

– Навіщо тобі жити окремо? В нас повно місця! – почала переконувати мене мама, хлюпаючи носом.

Місця багато, а ось особистого простору немає зовсім. Мені набридло постійно чути, що я взяла не ту чашку, не так сиджу, взяла не той ніж, не так заправила постіль, не так нафарбувалась і так далі.

Маму я люблю, але дуже хочу любити її на відстані. Я не хочу влаштовувати розрив стосунків, але й надалі жити з нею не можу. І її маніпуляції не спрацюють.

Цей її похоронний вигляд, багатозначні зітхання та погляди, сповнені сліз, на мене вже не діють. Для себе я вже все вирішила, і тато мене, до речі, підтримує.

Причому, я навіть не планую говорити мамі точну адресу, де зніматиму квартиру, а то втратиться сенс переїзду. Вона і далі мені мозок виноситиме, але вже на моїй території, а це мені не потрібно.

Сама приїжджатиму в гості до батьків. Цього буде цілком достатньо, на мою думку. Якщо ми з мамою зараз не роз’їдемося, то посваримось у слині, але вона цього не розуміє.