“Мама тепер сидить у мене на шиї” – прочитала я і гірко заплакала від образи…

У мене є трикімнатна квартира, яка свого часу була приватизована на мене і сина в рівних частках. Я заробляла досить непогано, навіть робила певні накопичення на майбутнє для себе, але нікому не розповідала про це.

Так склалося, що сім’я сина з самого початку жила зі мною. Ми разом пережили народження його дітей, їх хвороби. Невістка жодного разу довго в декреті не сиділа. Лікарняні ми з нею брали по черзі. Нескінченна суєта, купа справ не дозволяли розслабитися ні на хвилину. Тому настання пенсійного віку я чекала як манни небесної. Я навіть закреслювала дні в календарі.

Пів року після виходу на пенсію я жила як в раю. Вранці спочатку проводжала дітей роботу, потім годувала внуків, старших відводила в дитячий садок і школу, гуляла з молодшенькою, готувала, прала, зустрічала, вела в секції та музичну школу. Загалом, день був розписаний по хвилинах. Однак, тепер я знаходила час на свої захоплення: любов до читання і розпис по тканині.

Одного разу на мій телефон прийшло повідомлення від сина. Я читала і не вірила очам … Думала, що це хтось так страшно пожартував. Потім я з’ясувала, що повідомлення призначалося зовсім не мені. Але … було пізно. Слова сина прокололи моє серце гострим болем… Синові я, звісно, сказала, що все пробачила, от тільки залишатися з ним під одним дахом більше не могла. Ну як він міг написати, що «Мама сидить на моїй шиї, ще й на ліки для неї треба витрачатися?».

Я ВСЮ свою пенсію вкладала в спільне господарство, а ліки теж купувала собі сама, просто одного разу попросила його купити, того дня я вела його сина на карате й аптека з потрібним препаратом була мене не по дорозі… Синові нічого я не сказала…

Я підшукати знімну квартиру і з’їхала. Мотивувала своє рішення тим, що це мені незручно з ними в одній квартирі тулитися … Але як її оплачувати, оренду? Бездумно витрачати свої заощадження я не хотіла. За однушку щомісяця треба було віддавати пенсію цілком.

Добре, що свого часу я купила собі комп’ютер, хоча невістка відмовляла. “Навіщо вам? Там складно все, ви не розберетеся… ». Розібралася!  Дочка подруги допомогла. Зробила фотографії розписаних мною хусток, серветок, футболок, розмістила в соціальних мережах. Попросила колишніх колег зробити мені рекламу по «сарафанному радіо».

Приблизно через тиждень моє хобі принесло перші живі гроші. Нехай трохи, але це була гарантія, що я зможу прожити не обмежуючи себе. Ще через місяць до мене підійшла сусідка по сходовій клітці. Її дочка захотіла навчитися розпису. Так у мене з’явилася перша учениця, потім до неї приєдналися ще дві дівчинки.

Найцікавіше, що їхні батьки вирішили щедро оплачувати заняття, хоча я взагалі не хотіла брати з них грошей. Так моє життя на пенсії стало справді щасливим та забезпеченим. Прикро за сина, але життя все розставить на свої місця.